П.М. Агеєнко. Записки Сільського Лікаря

Тяжка й тривала хвороба позбавила мене можливості працювати. І ось, знесилений фізично, сиджу у себе в кімнаті і жадібно дивлюсь у вікно, намагаючись вловити, відчути подих життя. Але через вузенький проміжок між високих будинків бачу лише невеликий шматочок сірого неба. Останні дні листопада. Холодний і рвучкий вітер здіймає їдку пилюку та зриває сухий, пожовклий лист з дерев. Мимохіть напливають спогади.
    Багато, багато довелось передумати за час тяжкої хвороби! Інколи у мене виникала надія, що знову стану до роботи, але кожного разу, встаючи з ліжка я бачив, що ці сподівання марні. Ні адміністративна, ні лікувальна , ні педагогічна робота мені вже не під силу.
     Що ж робити? Невже я більше не повернусь до корисної праці? З цим я ніяк не міг примиритись. Ось тоді-то й спало мені на думку сісти за письмовий стіл, щоб поділитись досвідом сорокарічної роботи лікаря, розповісти про свої помилки й радощі, про своїх колег, що поділяли зі мною нелегку долю сільського медичного працівника.
    Лікарсько-профілактична допомога у нас  стала повністю народною і доступною. У нашій країні тисячі лікарівсумлінно і самовіддано служать народу. Проте, незважаючи на величезні досягнення в галузі охорони здоров'я , в нашій лікувальній практиці зустрічаются ще окремі лікувальні помилки і недоліки, яких можна було б уникнути, коли б про них частіше говорили і думали.
    Протягом всього мого трудового життя народ виявлява мені довіру, обираючи депутатом селищної, районної, міської Рад, і, нарешті, Верховної Ради УРСР, першого, другого і третього скликаннь, за місцем моєї роботи у селі Вільшані, де я безвиїздно пропрацював 25 років.
    17 років я перебував на посту депутата Верховної Ради УРСР. Певна річ, що переважна більшість моїх нотаток присвячена саме тісному зв'язку лікаря з населенням, з сімєю хворого, з середовищем що його оточує.
    В тому, як маленька, найстаріша в країні медична дільниця перетворилась у зразкову сільську лікарню, як у краплині води, віддзеркалюєтся велике піклування Комуністичної партії Радянської держави про охорону народного здоров'я, наша радянська дійсність, наше радянське життя.
    В своїх нотатках я нічого не вигадую, а пишу лише про живу правду, про те чому був свідком, чим жили мої скромні товариші.

                                                З далекого минулого

В березні 1912 року після закінчення медичного факультету Харківського університету я виїхав на практику в Старобільський повіт, де в той час було 13 лікарських дільниць. Мені  Мені запропонували місце в селі Кам'янці , за сто кілометрів від Старобільска.
    Я їхав поштовими кіньми і лише на третю добу прибув до "земської" квартири. Візник допоміг мені занести до кімнати деякі дієтичні продукти , які я одержав у Старобільску для тифозних хворих, а також ящик з книгами і, одержавши "на чай" пішов собі на поштову станцію.
    Земська квартира являла собою досить простору двокімнатну селянську хату під солом'яною покрівлею з земляною підлогою.
    В першій, прохідній, кімнаті мешкали хазяї, які люб'язно зустріли мене. Збентежені тим, що я відмовився від вечері, вони заходилися лаштувати мене на ніч у другій кімнаті. Я ліг на м'якій канапі і, стомлений дорогою, одразу ж міцно заснув.
    Прокинувшись о восьмій годині, я був здивований, побачивши біля свого ліжка великі ночви з водою. Що трапилося? Але варто було лише глянути на стелю, як все стало зрозумілим. Гарна погода на ранок змінилася заливним дощем, стара солом'яна покрівля не витримала весняної зливи, і клопотливі старі поставили ночви. На щастя, покрівля протікала не над самим ліжком.
    Почувши, що я прокинувся, до кімнати зайшов господар. Поздоровкався, попросив пробачення за нічні турботи і повідомив, що до мене прийшли фельдшери дільниці. Я хутко зібрався і вийшов до своїх майбутніх помічників.
     Один з них- висока літня лдина з кучерявою бородою- подав мені широку пошерехлу руку з напівзігнутими пальцями. Це був ротний фельдшер, місцевий мешканець що працював на місцевому фельдшерському пункті з часу його заснування.
    Другий фельдшер- років 28-30, середнього зросту чоловік, з гострими маленькими очима, що ніби раз у раз ухмилялись ,- шаркнув ногою і люб'язно потис мою руку. В лівій руці, що безсило висіла вздовж тіла, він обережно кінчиками пальців трмиав за блискучий козирок картуз, верх якого був міцно натягнутий. Кілька років тому він переніс якесь інфекційне захворювання, що дало ускладнення- паралізувало ліву руку.
     Ми познайомилися і пішли в амбулаторію, розташовану на майдані в орендованому будинку. Тут же була маленька, двокімнатна, з окремим ходом квартира лікаря. По дорозі в амбулаторію мої помічники знайомили мене з роботою на дільниці й просили мене якомога менше призначати хворим порошків через те, що покаліченими руками обоїх фельдшерів їх було дуже важко виготовляти.
     Приміщення амбулаторії приушувало бажати кращого: вікна вкриті пилом і кіптявою, лави брудні, колись давно фарбована підлога мала багато вибоїв і, мабуть, дуже рідко милась.
    Фельдшери, що приходили на кородкі години прийому до амбулаторії, майже не цікавились станом приміщення. Акушерка- єдина жінка в штаті дільниці - з'являлась в амбулаторію для того, щоб поповнити розїздну сумку, і у справи цієї установи не втручалась зовсім. Взагалі, середній медичний персонал вважав, що відповідальність за санітарний стан лежить на технічному робітникові ("служителі",як він офіційно називався), для цього і існує ця посада.
    "Служитель" же Хрисанф - кремезний чолов'яга з носом, що нагадував сливу, ходив, ледве пересуваючи з лінощів ноги, і був великим прихильником амбулаторної канапи і оковитої. Він всім своїм видом, здавалося, говорив "Прибирай, не прибирай - все рівно завтра ж знову нанесуть бруду. Та й не чоловіче це діло.
    Після нашого більш близького знайомства Хрисанфу довелось-таки виносити меблі на двір і відмивати їх разом з нами.
    Генеральне прибирання приміщення справило витвирезне враження на персонал амбулаторії, в нього прокинулось почуття відповідальності. Після цього брати участь в прибиранні амбулаторії мені більше не доводилося.
    Так розпочався ранок мого самостійного трудового життя. Мені хотілося швидше поринути в роботу, про яку я мріяв до цього часу. Сил і енергії в мене було багато.
    Але бракувало практичних знаннь. І це я відчув в перші дні своєї роботи.
    В той день хворих на прийомі було обмаль. Прийшла жінка з кринкою за маззю від корости, а друга привела синка років десяти з каріозними зубами. Перша відвідувачк, увійшовши до кабінету чемно привіталася до мене і, розстебнувши брудний комір сорочки, показала до крові розчесані груди.
    - Мажемо, мажемо, а воно нічого не допомагає. Дайте, будь ласка, пане дохтор, яких-небудь, міцніших ліків.
    Тут я вперше побачив справжню "родинну" коросту. В клініці коросту я бачив тільки один раз на руках хворого. Треба було дивуватись терпінню моєї пацієнтки, з яким вона переносила цю жахливу напасть і не менш жахлива лікування.
    Я узнав, що мазь від корости видавав Хрисанф. Біля вхідних дверей стояла невелика дерев'яна діжка, до половини наповнена мішаниною дьогтю, сірки та зеленого мила. На покришці діжки лежав черпак, яким Хрисанф щедро наповняв посуд, що приносили хворі. Звичайно ліки видавались на всю родину, тому що ця хвороба дуже швидко поширювалась.
    Я непомітно заглянув до медичного довідника і лише після цього виписав хворій мазь на перуанському бальзамі. Того ж дня старший фельдшер зробив мені зауваження за це.
    -Перуанський бальзам дуже дорогі ліки-сказав він,- його вистачить тепер лише на одного-двох хворих.
    Звістка про появу нового лікаря швидко поширилась по всій окрузі, й через кілька днів на прийом з'явилося багато хворих. Прийшла і моя перша пацієнтка. Щиро дякуючи за мої ліки, вона вийняла з-під кофти живу курку, урочисто посадила її на мій стіл й попрохала знову датьи їй тієї запашної мазі.
    Перелякана птиця закудахтала, замахала крилами, перекинула чорнильницю і кинулась до відчиненого вікна. Моя відвідувачка не розгубилась, навалилась на стіл, схопила курку і, вибачаючись за її дурну поведінку, знову намагалася віддати її мені.Я, звичайно, відмовився від цього подарунку.
    Жінка з хлопчиком хворим на зуби, розмотала теплу хустку, якою була зав'язана щока, і енергійно підштовхнула дитину до мене, примовляючи:
    - Не бійсь, дурнику, дядя тільки подивится.
    Великих зусилль потрібно було, щоб умовити хлопця розкрити рота й показати мені хворого зуба.Хлопчик, напевно, знав, що подивится чи не подивится дядя, а лікування закінчится новим стражданням: зуб будуть виривати. Других засобів лікування зубів в той час не застосовували. Лише іноді, особливо боязким хворим призначали полоскання теплим шалфеєм або компреси і припарки.
    Всі мої знання в справі лікування зубів обмежувались:"каріез дентіс", а лікування-"екстрактіо дентіс". І якщо "каріез дентіс" був мені знайомий з особистого досвіду, то як здійснювати "екстрактіо дентіс", я в університеті жодного разу не бачив. Правда, я його відчув на собі, коли вчився в другому, чи третьому класі гімназії.
    Наш старобільський лікар Г.П.Приходько вирвав мені два каріозних зуби в час амбулаторного прийому під ефірним оглушенням. Від цієї неприємної операції в мене лишились спогади на все життя.
    Кородко кажучи, виривати зубів я не вмів, і як це робится ніколи не бачив. Оглянувши ротову порожнину й хворий зуб хлопця, я дав матері лаконічну записку до фельдшера з розпорядженням зробити "екстрактіо дентіс" і відрядив хлопчика до перев'язочної. Показати своє невміння помічникам у мене не вистачало сміливості, і я залишився в кабінеті, поки не почув плачу дитини і умовляння матері:
    - Не бійся, дурнику, дядя тільки помажуть зубик.
    Увійшовши до перев'язочної і роблячи вигляд, що мене цікавить те, що знаходится в шафі, а не виконання простої маніпуляції-виривання зуба, я непомітно стежив за роботою фельдшера.
    В дореволюційні часи я не знав жодного безплатного зуболікарського кабінету. На весь великий Старобільський повіт з його стокілометровим радіусом було лише два платних приватних кабінети в самому Старобільску. Через те мистецтвом лікування зубів повинен був володіти кожен дільничний лікар і фельдшер.
    Подивившись кілька разів, як виривають зуби, добре познайомившись з зубними щипцями, я сам з цікавістю взявся до виконання цієї операції- і не без успіху. Якщо були невдачі, то головним чином тоді, коли я особливо "старався". Жертвами моїх невдач завжди, на жаль, були мої добрі знайомі або товариші по роботі. В таких випадках я з обуренням накидався на свою нещасну жертву і звинувачував її у відсутності витримки:
    - І хвилини не можете посидіти спокійно!
    Хворий стогнав, зігнувшись, і звиваючись від болю, тому що була зламана лише коронка, а коріння лишалося на місці. Треба сказати, що в той час виривали зуби без обезболювання, а через те цю операцію треба було здійснювати з великою майстерністю.
    "Екстрактіо дентіс" входило в мої обов'язки до 1923 року, коли у Вільшані був організований перший зуболікувальний кабінет і лікуванням зубів почали займатися фахівці цієї справи.

                                                                     Перша приватна практика

чудовий травневий ранок. У відчинене вікно кабінету, в якому я веду прийом хворих, видно кущ бузку.
    Боязкий стук в двері. "Зайдіть". Обережно переступаючи поріг, увійшов молодий священник, низенького зросту, у легкому темному підряснику, з-під якого було видно припалі пилом чоботи.
    Перемагаючи сором'язливість, він звернувся до мене з проханням відвідати вдома його доньку, що вчора захворіла.
    - Що з вашою Дівчинкою?-питаю прибулого, відчуваючи, як в душі здіймаєтся якась неприязь до відвідувача. В той час, як на моїй лікарській дільниці лежить біля п'ятидесяти хворих на черевний тиф, є хати, де хворі всі члени сім'ї, і селяни з далеких сіл привозять на прийом навіть тяжко хворих,- мій відвідувач, використовуючи своє привілейоване становище, не рахуєтся з перевантаженістю лікаря.
     Не міг привезти в амбулаторію дитини, яка просто вдарилась, упавши з ліжка.Бач, яке "горе"! І ось кидай роботу, тяжко хворих і їдь!
    Але ж нічого робити - треба їхати за 12 верст до села Ганусівки- і я поообіцяв до кінця дня прибути.
    Закінчивши прийом, я поїхав до хворої.
    Ось на пагорбку і будинок священника. Темна маленька передня, де стоїть вішалка, дві невеличких чистих кімнати з дерев'яною непофарбованою підлогою і невеличкими віконцями.
     На широкім ліжку лежала русява дівчинка років двох, яка пильно із жахом дивилась на мене заплаканими очима. Поруч, не спускаючи з дитини схвильованого погляду, стояла убита горем мати.
    Привітавшсь вона розповіла, що дитина ударилась і після цього не спала всю ніч, не дає доторкнутися до себе. Ця розповідь, мені здавалося, підтвердила мою думку про уявну тривогу батьків. відсутність на шкірі будь-яких пошкодженнь переконувала мене у попередньому діагнозі, і я дозволив собі неприпустиму легковажність. Швидким, рвучким рухом я взяв дитину, яка зайнялась шаленим криком, посадив її на свою широку долоню і навіть трохи почукикав. Перелякані батьки з жахом дивились на цю сцену.
    Дитина несамовито кричала, а я з самовпевненим виглядом сказав:
    - Нічого серйозного.
    Другого дня знову почувся стук у двері кабінету, і переді мною зявився той же священник. Обличча його було сумніше, ніж учора. Він сказав, що після мого від'їзду дівчинка і на мить не зімкнула очей, весь час плаче, не дає до себе доторкнутися. "Вельмишановний доктор, ви пробачте, але ми просимо ще раз завітати до нас, млжливо з дитиною щось серйозне",- закінчив свою розповідь батько.
    Я пообіцяв приїхати.
    На цей раз, вже ретельніше оглянувши пухкеньку ніжку дитини, я почув крептацію- тертя уламків кістки у верхній третині правого стегна - і відразу ж повідомив батків про свою помилку.
    Я попросив картонні обкладинки книжок, приготував кілька імпровізованих бинтів і разом з батьками наклав примітивну фіксуючу пов'язку. Це створило спокій ніжці. Дитина перестала плакати і, як мені здалося, подивилася на мене з деяким довір'ям.
    ВІлїжджаючи, я пообіцяв приїхати завтра, щоб покласти справжню гіпсову пов'язку.На другий день, приїхавши з фельдшером, зустрів трохи повеселілих батьків і уже спокійну дитину.
    Накладання кокситної пов'язки дещо порушило довір'я до мене маленької пацієнтки, але тому, що я діяв найобережніше, воно швидко поновилось. Це була моя перша гіпсова пов'язка.
    Задоволений з удачі, я пообіцяв приїхати на другий день, якщо буде треба підправити пов'язку.
    Повертаючись пізно ввечері додому, я майже всю дорогу думав про свою помилку.
    На четвертий день після амбулаторного прийому я поїхав до своєї маленької пацієнтки.
    Гарна дорога, почуття задоволення від корисно проведеного дня, викликали бажання співати,вдихати чисте, сповнене пахощами молодої травневої зелені повітря,і здавалось, що на світі немає ні нещасть, ні стражданнь.
    Незнаю чому, але саме в цей момент мені спала на думку моя давня розмова з батьком.
    -Ким же ти хочеш бути? Куди підеш вчитись?-запитав мене батько, коли я закінчив гімназію.
    -Піду на медичний факультет,- відповів я.
    на обличчі батька з'явилась схвальна посмішка:
    - Правильний вибір, завжди буде жива копійка.
    Але не гонорари, не "жива копійка" вабили мене до роботи лікаря.На вибір професії великою мірою вплинула жахлива дитяча смертність, свідком якої я був.
    І ось тут, в дорозі, в мене раптово з'явилася думка про гонорар:
    "Що як сьогодні мені запропонують плату за мою працю? Але ж я в перший приїзд, крім горя нічого не приніс своїм візитом".
    Батьки хворої привітно зустріли мене.Дитина повеселішала і спокійно дивилася на мене.
    В цей приїзд, пригадуєтся мені, я менше всього думав про дитину, про пов'язку, про батьків, а більше про те, як мені відмовитись від гонорару, який мені наевне запропонують.
    В той час, як задоволена мати розповідала про спокійну поведінку і хороший настрій дитини, батько виявляв своє задоволення усмішкою очей та киванням своєї ріденької борідки.
    Права рука його була стиснута в кулак. Для мене було зрозуміло, що в ньому була приготовлена плата за візит.
    Прощаючись з батьками, я спокійно подав руку матері. Коли я вийшов до передньої кімнати і слідом за мною там з'явився батько дитини, я протяг ліву руку до вішалки за кашкетом, праву ж подав йому, не піднімаючи очей, а думаючи лише про те, як би мені швидше вийти з кімнати і сісти на воза, що чекав коло будинка.
    Дотик червінця опік долоню, ніби розпеченим залізом, - я жбурнув під вішалку вкладену в мою руку золоту монету, буквально вилетів за двері, миттю стрибнув на віз і поїхав додому. Я був щасливий з того, що не взяв грошей.
    Цей випадок примусив мене глибше і критичніше ставитись до своєї роботи. Я побачив, що прогалини в моїх знаннях дуже великі, а також і те, якими згубними можуть бути наслідки можливих помилок. Сьогоднішня дитина- завтрашня крива дівчина внаслідок неправильного зрощення кісточки - вічний докір моїй совісті за знівечене життя людини. Ці думки не давали мені спокою і збудили в моїй душі зовсім нове, близьке до родинного, почуття до маленької хворої.
    Після закінчення прийому я послав за кіньми і приїхав до моєї пацієнтки.
    Незважаючи на добре накладену пов'язку і спокійну поведінку дитини, я розповів батькам про можливе неправильне зіставлення уламків стегна, з усіма наслідками, які можуть бути від цього, і порадив зробити рентгенограму. Дитину треба було везти до Старобільска понад 100 верст кіньми або до Харкова поїздом більше доби, з пересадкою в Лисках, або ж до Москви прямим кисловодським поїздом вісімнадцять годин. Батки вирішили везти дитину до Москви.
    Днів через сім мені потрібно було бути в Харкові. Доля дитини хвилювала мене і я поїхав через Москву.
    Приїхавши до Москви, я знайшов клініку, де лікувалася дитина, подивився рентгенограму і заспокоєний поїхав до Харкова.
    Того літа я разів зо два зустрічав дівчинку, що вилікувалася цілком.
    Через три місяці я залишив дільницю, де працював до державних екзаменів, і більше вже ніколи не бачив свою першу пацієнтку. Проте випадок, про  який я розповів, запам'ятаєтся мені на все життя.
    Почуття гордості, пережите тоді, коли я відмовився від першого "гонорару", ніколи не залишало мене, і на все життя визначило мою поведінку біля ліжка хворого і тим полегшувало мою працю, якою б тяжкою вона не була.

                                                            Вільшана

    Десятого лютого 1918 року я одержав призначення до однієї з найстаріших дільниць - у село Вільшану, Харківського повіту.
    Вільшана в той час була великим торговим селом, куди на базари з'їжджалося населення навколішіх сіл. Тут щороку відбувалось шість ярмарків. Кустарі, шевці, лимарі, столяри жваво торгували своїми виробами.
    Один із моїх попередників доктор Попов, старий холостяк, мав велике господарство і жив як поміщик. Мабуть, про таке саме місце для мене мріяв мій батько.
    Праворуч від дороги на пагорбку з-за тину, до половини занесеного снігом, виглядали три одноповерхових, вкритих черепицею будинки лікарні. Відчинивши з деяким зусиллям двері, що були оббиті повстю і старою клейонкою, я увійшов у досить простору кімнату. Із сусідньої кімнати чулося цигикання на скрипці.
    На мій стук в оглядове віконце виглянув черговий фельдшер. На ньому був пом'ятий у плямах халат, а в руці він тримав скрипку. Він повідомив, що прийом в амбулаторії давно закінчився і лікар дома - навпроти, через дорогу.
    У великій напівпустій казенній квартирі лікар займав частину кімнат і як тимчасовий працівник, мало цікавився справами, - швидко обходив стаціонарних хворих, години за дві закінчував прийом і до дванадцятої був вже дома. По обіді відвідував кого небуть із платних хворих, вечори проводиу у аптекаря, граючи в преферанс.
    Прийнявши лікарню з нескладним, досить занехаяним господарством, я з головою поринив в любиму справу.

                                                       "У нас не палять"

    Березень 1918 року. Опівдні піднялась снігова буря. Повернувся із лікарні до своєї пустої казенної квартири, я сів за Штрюмпеля - треба було почитати у зв'язку з двома незрозумілими хворобами паціентів, що сьогодні були на прийомі.
    Сумно завивав вітер, зрмваючи старий дах і гримів ним. Перед вечером хтось постукав у хвіртку. Фред, що дрімав коло печі, насторожився і загавкав.
    Питання "Хто там?" відповіли, що мене просять відвідати хвору. За ворітьми стояла запряжена в лінійку коняка . Відвідувач - високий  чоловік в пальті з піднятим коміром, сказав, що хвора живе не далеко.
    Від'їхавши від хвіртки, колеса вскочили в глибокі колії, занесені брудним снігом, і лінійка застукала по бруку. Вітер заважав розмовляти. Їхали мовчки, лише візник покрикував на коня.
    В теплій чистенькій кімнаті, освітленій гасовою лампою, що висіла під стелею, мене зустріли сивий дідок в темному, довгому, застебнутому на всі гудзики сюртуці і літня жінка, запнута ситцевою хустиною.
    Я зняв шинель, почистив віником чоботи і пішов до сусідньої кімнати. На вузенькому залізному ліжку, що стояло коло печі, лежала бліда, років двадцяти п'яти жінка.
    Сівши на поданий стілець коло ліжка і уважно спостерігаючи за хворою, я почав розпитувати її про захворювання. Нерухомий стан, згаслі очі, повна байдужість свідчили про якусь тяжку душевну травму.
    Огляд хворої не дав нічого такого, на чому можна було б фіксувати увагу. Витративши хвилин сорок на розпитування, я вийшов до рідних, що чекали мене, сподіваючись від них отримати хоч якісь відомості.
    Підійшовши до столу, покритого білою скатертю, за яким сидів батько,- мати в цей час поправляла на покуті перед темними образами блимаючу лампадку, що висіла на ланцюжку,- і розказуючи родині про результати огляду, я запалив цигарку.
    Старі більше відмовчувались і не охоче відповідали на мої питання.
    Під час розмови мати хворої, як мені здавалось, з докором стежила за мною. Нарешті, підійшовши до мене і погано приховуючи своє незадоволення, вона тихо сказала "Громадянин доктор, у нас не палять".
    Засоромившись і зніяковівши від зауваження, зробленого старою, очевидно релігійною жінкою, я швидко погасив цигарку. Згадав, що сьогодні субота, великий піст.
    Я призначив лікування і попрохав через кілька днів прислати зха мною, щоб ще раз оглянути хвору. Але мене в цю родину більше не запрошували - чи то не було потреби, чи то причиною була моя цигарка.
    Здавалося, незначний випадок, проте він якось зафіксувався в моїй пам'яті, я часто про нього згадував і більше ніколи не палив в присутності хворого.
    В дальшому, спостерігаючи хворих, а також за час своєї власної хвороби я зрозумів, яке величезне значення має авторитет лікаря не тільки як спеціаліста, але і як культурної людини взагалі.
    Інколи, здавалося, якась дрібничка: недбало одягнений халат, відірваний гудзик, незав'язані рукава, незаштопані панчохи, розкуйовджена зачіска, яскраво пофарбовані губи - викликає у хворого призирлеве ставлення до лікаря. Порушений контакт. Про довір'я не може бути й мови.
    Ти чекав зустріти лікаря таким, яким його змалювала твоя уява, - акуратною людиною і спеціалістом, здатним допомогти тобі в біді. І раптом перед тобою з'являєтся фігура, на зразок чехівською "Манюні". Уже лише неохайний вигляд лікаря справляє сумне враження. А якщо до того ж від кожного подиху неохайного ескулапа тхне тютюном, то не лище втрачаєтся повага до лікаря, але й довір'я до всієї лікувальної установи. Так інколи "ложка дьогтю псує діжку меду".
    Перебуваючи в Києві на одній із сесій Верховної Ради я, як завжди, зупинився в готелі. Вже було далеко за північ, коли до мене в номер постукали. Відчинивши двері, я побачив свого хорошого знайомого інженера. З хвилюванням і тривогою в голосі він розповів мені, що його старша сестра тяжко захворіла. Запрошений лікар поставив діагноз: харчова інтоксикація і серцевий приступ. Мати і Вірочка (ім'я хворої) дуже хвилюются і просять відвідати їх.
    Знаючи скромність моїх знайомих, я зрозумів, що через дрібниці вони не турбували б мене в такий час. Швидко одягнувшись, я пішов до хворої. Оглянувши і заспоївши її, я порадив продовжувати призначене лікарем лікування.
    Прощаючись з матір'ю, я сказав, що у мене виникла підозра щодо гострого приступу апендициту, пообіцяв зайти вранці подивитись ще раз. Повернувся в номер і не успів ще й задрімати, як знову прибіг схвильований брат хворої. Вірочці знову стало погано.
    Запрошений лікар "Швидкої допомоги" відрядив її в лікарню. Брат Вірочки спитав мене, чи можу я допомогти влаштувати її в іншу лікарню, тому що мати і сестра з якихось причин не бажають, щоб її влаштовували саме в цю лікарню.
    Бачачи, що лишати вдома хвору неможливо, тим більш, що несталий діагноз вимагає клінічного догляду, я порадив негайно везти хвору за відрядженням, яке їм дали, і поїхав до лікарні разом з переляканою матір'ю.
    Вірочку на носилках внесли до прйомної кімнати, її оглянув черговий терапевт, і чекали хірурга. В цей час в кінці коридора з'явилась якась незграбна фігура у зім'ятому, недбало одягному халаті. Схиливши скуйовджену голову, з цигаркою в зубах, повільно, ведмежою ходою лікар наближався до оглядової кімнати.
    Коли старап мати побачила цього хірурга, вона навіть затримтіла, а по її щоках потекли сльози.
    Неохайний вігляд хірурга і на мнен справив неприємне враження.
    Коли хворий звертаєтся за допомогою до визнаного авторитету, він поглинутий однією думкою:який присуд винесе прославлений лікар? Але якщо хворий приходить до невідомого йому лікаря, він пильно дивится на нього випробовуючи поглядом. Недарма існує прислів'я: "По одежі зустрічають, а по розуму випроводжують".
    Лікар з нафарбованими губами і манікюром уявляєтся інколи хворому "пустоб'ячкою". Зім'ятий, недбало одягнений халат нерідко викликає у хворого почуття неприязні до лікаря.
    За час сорокарічної практики на селі і в місті я надто багато спостерігав хворих в умовах клінік. Нехай не образятся на мене клінічні працівники, я не узагальнюю, а лише висловлюю свою думку на підставі особистих спостереженнь. Більш близький контакт лікаря з хворим, а іноді і більш глибоке почуття відповідальності лікаря перед хворим встановлюєтся в умовах периферійної роботи.
    Мабуть, це обумовлюєтся тим, що лікареві на периферії доводится брати на себе всю повноту відповідальності за результат лікування, він не може розділити її з старшими товаришами.
    Крім того, через сільську лікарню проходить менше хворих. Та й працюючи довгий час на певній дільниці, живучи бік у бік з населенням, лікар зближуєтся з ним. На селі лікар лікує хвору людину, в місті хворий, як особа часто заступаєтся хворобою. На селі хірург прооперував Івана Сидоренка або Марію Клименко з приводу прободної виразки чи защемлення грижі . У місті ж на питання: "як пройшло чергування?" черговий лікар відповість: "було дві перфоратичні виразки і поганенька ущемлена грижа, стомився дуже, провозився майже всю ніч".
    У випадку невдачі в місті ті ж родичі інколи кажуть "Нічиого не поробиш, рук не підкладеш, якщо вмер в клініці , значить іншого виходу не могло бути". Вивіска клініки часто захищає лікаря від обвинувачення і у деяких клінічних спеціалістів породжує нехорошу рису - зарозумілість і віру у власну непогрішимість.
    Мадична спеціальність - одна з самих важких, тому що лікар у своїй роботі має справу з хворою людиною. Підвищуючи свою кваліфікацію в процесі праці, ліка іноді звикає до людських стражданнь. Оглядаючи хворого, лікар інколи забуває, що це чіясь мати, дружина чи дитина.
    Добре, коли лікар, який, постійно зустрічаючись з людським горем і стражданнями зберіг у своїй душі найкращі людскі риси - чуйність, здатність зрозуміти і поділити людське горе, готовність допомогти лбдині у важку для неї хвилину.
    Один знайомий професор розповів мені якось, чому він обрав саме професію лікаря.
    Коли він був іще дитиною і вчився в 3-му класі, розбився на будівництві його батько.
    Узнавши про катастрофу убита горем мати з хлопчиком Васильком прибігла до пропускника лікарні, куди був привезений йогог батько.
    Черговий хірург, уже літній і сивий, що вийшов до них, бажаючи підготувати рідних до страшної звістки, розповів, що пошкодження у потерпілого тяжке і він повинен його оперувати. Усвідомлення ж того,що на території лікарні перебувають рідні хворого, буде, мовляв, відволікати його увагу і позбавить можливості спокійно робити операцію. " Я вас прошу, їдьте додому і приїжджайте годиги через три- чотири", - сказав він.
    Приїхавши вдруге, рідні узнали від чергового по пропускнику, що батько помер зразу ж, як тільки його привезли до лікарні.
    Поділяючи горе сім'ї, посивілий хірург, що бачив на своєму віку не одну сотню передчасних смертей, зберіг людську чуйність. Своїм ставленням до рідних померлого він прагнув якомога полегшити їх горе.
    Маленький Василько глибоко відчук красоту душі старого хірурга і тоді ж у нього зародилась повага до лікарської професії.
    Буваючи інколи на прийомах у хірурга, я захоплювався здатністю цієї уже літньої людини зрозуміти горе батьків або його уміння заспокоїти хвору дитину. Повеселілий маленький пацієнт, забуваючи про "ваву", давав можливість дяді Васі спокійно оглянути хвору ніжку, до якої кілька хвилин перед цим не можна було доторкнутися.
    Якщо мене іноді запитували, якому лікареві показати хвору дитину, що поламала ручку чи ніжку, я завжди радив звертатись до цього хірурга.
    Скільки я в своєму житті зустрічав таких прекрасних, скромнмх медичних працівників і в місті, і на селах, що живуть радістю благородної праці!.

                                                                           Діагноз поставлений
                                                                через 15 років

    Одного червневого дня 1912 року під час амбулаторного прийому до мого кабінету зайшов огрядний чоловік років сорока, в форменному кітелі. Це був пристав села Марківки, що знаходилось недалеко. Витираючи хусткою спітнілого лоба, він розповів мені ( я виконував в той час обов'язки ділничного лікаря села Кам'янки), що в нього на дільниці раптои померла під час родів жінка. Він уже побував на місці події і встановив, що підстав передбачати наявність криміналу-немає.
    - Мабуть смерть трапилась в наслідок хвороби, - розповідав він. - Темний народ не звертаєтся вчасно до пана доктора, а потім і турбує нашого брата. Прошу Вас, відвідайте померлу. Тут не далеко, і дайте ваше заключення про смерть, а також дозвіл на похорони; знашого боку запереченнь ніяких не буде.
    Спитавши, як мені працюєтся після міста в такій глушині, поскаржився на тяжке, турботливе життя станового пристава і попрощався зі мною. Чи схвилював мене цей випадок тим, що, навіть тяжкі роди на селі дуже часто відбуваются без медичної допомоги, чи тим, що про смерть породілі лікарі узнають від поліції, чи примусив глибоко замислитися над питанням медичної допомоги породілі - добре не пам'ятаю, знаю лише одне, що акушерство для мене було "terra incognita"свідченням чого може бути, як я уже згадував, те, що, їдучи два місяці тому на цю дільницю на тряскому поштовому візку, я сидів на в'язці книг, се­ред яких поважне місце займав «Бум вели­кий» (повний, добре виданий підручник з акушерства), а в руках у мене був «Бум маленький» (підручник конспективний), яко­го я з хвилюванням штудіював всю дорогу.
Я прагнув поповнити обсяг акушерських знань і глибоко в душі сподівався, що на дільниці не буде ніякої акушерської патоло­гії. Нічого я так не боявся, як акушерства, хоча по суті треба було боятися всіх розді­лів медицини і більш за все повної відсутно­сті практичної підготовки для самостійної відповідальної праці.
Через годину я вже був на «місці приго­ди». У дворі декілька чоловік чекали похо­рон. У хаті на столі на покуті, що був заві­шаний почорнілими образами, лежала одяг­нута померла. Вона була у світленькій сит­цевій кохтині і темній спідниці, покрита марльовим покривалом. У складених на гру­дях руках я побачив невеликий дерев'яний хрест. Збоку стояла проста необбита труна.
В задушливій хаті зібралось декілька жі­нок і дітей, Що з жахом дивились на мене.
1 Невідома земля (лат.)
Я попросив вивести з хати дітей. Зали­шившись в кімнаті з двома літніми жінками, в цій незвичайній обстановці розпочав огляд померлої.
Перелякані приїздом медицинського чи­новника, боячись розтинання, вони з сльоза­ми на очах умовляли мене «не турбувати по­кійницю». Ця фраза «не турбуйте покійни­цю» гризла мозок, примушувала розуміти го­ре близьких і осиротілих дітей, що так рап­том втратили матір, і в той же час заважа­ла виконанню моїх медико-поліційних обо­в'язків.
Обмежившись оглядом нижніх кінцівок і живота, не виявивши пошкоджень, характер­них для насильницької смерті, і не бажаю­чи більш «турбувати покійницю», я не ог­лянув грудної'клітини, шиї і голови. Під час огляду живота я звернув увагу на вільне пе­реміщення плода в брюшній порожнині, яке пояснив наявністю багатоводдя .при цілості плодного пузиря. Ця обставина дещо утруд­нювала надуманий посмертний діагноз — параліч серця.
Поговоривши з присутньою тут же сусід­кою, що допомагала -під час родів, я узнав, що померла ще напередодні вдень полола на городі картоплю і, відчувши родові болі, пі­шла до хати.
— Промучилась всю ніч сердешна, а сві­том і богу душу віддала,— закінчила свою розповідь сусідка.
Після цієї розмови я не здобув повного враження ні про дуже підірване здоров'я нещасної, ні про можливість у даному разі насильницької смерті. Все ж було простіше лати дозвіл на похорони з діагнозом параліч серця, ніж утриматись від висновку, вимага­ти для уточнення діагнозу розтину трупа і, таким чином, зволікати иа кілька днів похо­рони. Все це принесло б дуже багато горя і сліз осиротілій сім'ї. .
Давши усний дозвіл на похорон, я поїхав на вихідний день додому, в село Литвинівку, що була за сорок п'ять кілометрів від Ка­м'янки.
Повернувшись через день на роботу, я вранці узнав від фельдшера, що до мене два рази приходив урядник за письмовим дозволом на похорон.
Священик відмовився ховати померлу, і рідні сами віднесли її на кладовище і похо­вали.
—В чому ж справа? — запитую старого фельдшера.
—А хіба ви не знаєте, що священик мо­же порушити питання про дослідування, як­що у нього з'явиться підозра про насильниць­ку смерть,— спокійно відповів фельдшер.
Це мене дуже збентежило. Передивив­шись підручник судової медицини, щоб точ­ніше з'ясувати коло своїх обов'язків, швид­ко відпустивши десяток амбулаторних хво­рих, я через годину уже їхав з судово-ме­дичним підручником в руках до Марківки, де жив і працював уже другий десяток ро­ків лікар Юзефов.
Мій сусід після прийому був вдома. При­вітавшись, я докладно розповів йому про все, що мене турбувало.
Те, що пристав, довідавшись про цей випадок, не заїхав до мене, а сам провів діз­нання і тоді повідомив мене про своє обслі­дування, ще більше підсилювало думку про можливість криміналу, а також про намаган­ня пристава, користуючись недосвідченістю молодого лікаря, приховати сліди злочину.
Довго я розпитував свого люб'язного ко­легу і, мабуть-таки, набрид йому.
Маючи великий життєвий досвід і добре знаючи район і людей, він категорично за­перечував наявність насильницької смерті і згодився з моїм посмертним діагнозом — па­раліч серця.
Пізно вночі я повернувся додому, хоча і заспокоєним, але все ж невпевненим у пра­вильності діагнозу, Майже цілу ніч не спав, перечитуючи посібники з судової медицини та акушерства.
Вранці зустрів мене на порозі лікарні слу­житель амбулаторії і з виглядом переможця повідомив: «Чули, Петре Михайловичу? Піп таки увечері Мар'го поховав. Семен сказав, як одрубав, і більше попові не набавив. Такий хапуга—заломив за поховання де­сятку».
Після цього повідомлення у мене ніби камінь звалився з душі. Але в житті нічого не проходить безслідно. Цей випадок поро­див цілий рій різноманітних думок про тяжку долю селянина, про «духовних» опекунів тем­ного люду, про стан медичної допомоги і, зо­крема акушерської, про багатогранні і від­повідальні обов'язки лікаря тощо.
Минуло п'ятнадцять років, багато води утекло з того часу, Відгриміло в Росії дві
революції, народилась і зміцніла перша в , світі соціалістична держава. Бурхливо розви-; валась радянська охорона здоров'я.
На дільниці я вже був не безсилим оди­наком, иас працювало тепер сім лікарів. Рос­ли ми, а разом з нами наші помічники — се­редній і молодший медичний персонал. На селі з'явився актив охорони здоров'я. Хірур­гічна допомога, що раніше дуже рідко за­стосовувалась на селі, уже зарекомендувала себе в очах населення своєю доступністю і ефективністю, і старий аптекар скаржився на те. що до нього уже ніхто не звертається за бандажами — всі кинулись зашивати грижі.
Якось взимку 1927 року, кінчаючи роботу в операційній, я почув тупіт швидких, важких кроків в коридорі відділення. Відкривши две. рі, я побачив рослу, енергійну фігуру аку­шерки Пересічанської дільниці. Разом з двома санітарками вона поспішно несла на носилках закутану теплими ковдрами жін­ку. Минувши прийомну, ванну, пішли пря­мо до родильної кімнати. Коли поставили носилки, акушерка почала обережно зніма­ти з хворої теплий одяг. Не приховуючи тривоги в голосі, вона тихо звернулась до мене:
— Петре Михайловичу! — розрив матки, ледве-ледве довезли, втрачає пульс. Будь ласка, швидше дайте вказівки щодо інстру­ментів.
Змучена стражданням і дорогою нещасна знекровлена хвора напіввідкрила очі, кинув­ши на мене погляд, що вже погасав, ледве прошепотіла: «Петре Михайловичу, спасіть,шкода діток",- і знову безсило закрила повіки.
    Присівши навпочіпки коло носилок, обеоежно оглядаючи живіт хворої, я прощупав в брюшній порожнтні плід, що вільно переміщувався. Блискавично мигнула думка про випадок з жінкою з Кам'яки - точнісінько так визначався плід у тієї померлої п'ятнадцять років тому з моїм посмертним діагнозом- параліч серця. У неї теж був розрив матки.
    Привезеній хворій допомогти не пощастило.
    Працюючи у Вільшані, я оперував з приводу розриву матки двох рожениць із сусідніх дільниць. Таку ж операцію зробив також лікар Симченко. Операції закінчились успішно. Всі хворі видужали.

                                           У науковому відрядженні

    У двадцятих роках я одержав тримісячне наукове відрядження. Приєднявши до нього місячну відпустку, я мав у своєму розпорядженні аж чотири місяці - термін чималий, щоб побувати у клініках Харкова і столичних, на Всесоюзному з'їзді хірургів, почитати і відпочити. Отже, від цього відрядженні я чеква багато.
    У Харкові і в ті роки було чому повчитися медичному працівникові. А тепер він став крупним центром вітчизняної медецини, має медичні заклади, які нагромадили багатий досвід лікарсько-профілактичної роботи.
    В Українському науково-дослідному інституті ортопедії і травматології імені професора М.І. Ситенко широко запроваджуєтся нові види операцій. Безсумнівною заслугою колективу інституту є ефективне лікування так званих інфантильних кокситів - наслідків інфекційних процесів у кульшових суглобах у дітей.
    Відновлення відсутнього верхнього відділу стегнової кістки настільки ефективне, що це дозволило застосовувати подібні операції при злоякісних пухлинах кісткової тканини (наприклад сакомі кістки). значні успіхи колективу інституту в лікуванні такзваної фібріозної остеодистрофії, яка призводить до глибоких змін кістки . В інституті успішно лікують таке захворювання, як кістковосуглобовий туберкульоз. При цьому виправдав себе оперативний метод у комбінації з застосуванням сучасних антибіотиків- вітчизняного препарату саназину і стрептоміцину.
    Основою радянської фтізіатрії є не тільки прагнення добитися правильного й ефективного лікування , але, що дуже важливо, добитися вилікування хворого на ранніх етапах захворювання. Відомо, що чим раніше хворобу виявлено, тим легше її вилікувати.
Радянські фтизіатри розробили методику раннього виявлення туберкульозу шляхом масових обстеженнь з застосуванням флюрографії, лабораторних методів дослідження.Тепер тукберкульоз виявляєтся набагато раніше, ніж у попередні роки - в період відсутності ще легеневих ураженнь, іноді відразу після первинного зараження.
    Українським науково-дослідним інститу­том очнріх хвороб імені Л. Л. Гіршмана зроб. лено внесок у розробку нових методів терапії очних захворювань і профілактики очного травматизму,
Переважна більшість праць співробітни­ків інституту присвячена глибокому вивчен­ню питань неврології і фізіології ока, фізіо­логічної оптики, розробленню найтонших ме­тодик діагностики очних захворювань, голов­ним чином ураження зорово-нервового апа­рата.
...А тепер повернемось до далекого ми­нулого.
Перше моє шестимісячне відрядження 1921 року, незважаючи на те, що доводилось два дні на тиждень їздити до лікарні, вести прийом хворих, все ж дало мені багато: я уже оперував у черевній порожнині.
На цей раз мене зацікавили і хірургія і оперативна гінекологія. Різкий розподіл в клініках лікування захворювань брюшної по. рожнини між хірургами і гінекологами часто призводить до прикрих помилок і переконує в тому, що хірург, який оперує в черевній порожнині, має бути добре знайомим як з діагностикою захворювання, так і з хірургі­єю всіх органів. Особливо це важливо і навіть обов'язково для лікарів, що працю­ють у сільських умовах.
Участь у хірургічних з'їздах і конферен­ціях, відвідування клінік, самостійна робота в лікарні і операційній поширили мій лікар­ський кругозір.
Я не ганявся за операціями тотальної і субтотальної резекції, чим полюбляли кози­ряти деякі хірурги, часто забуваючи згада­ти про показники і результати своєї хірур­гічної діяльності. Мене цікавило питання по­ліпшення кваліфікованої медичної допомоги населенню. Бажалося повніше відповісти на вимоги життя, перенести до скромної опе­раційної сільської лікарні можливий макси­мум досягнень хірургії.
Перше наукове шестимісячне відряджен­ня я провів у інституті удосконалення квалі­фікації лікарів. Друге відрядження я прова­див індивідуально, намагаючись побувати у тих клініках або клінічних лікарнях, де мене цікавила постановка хірургічної справи.
Перед лікарями периферії, зокрема і пе-реді мною, завжди були широко відчинені двері першої-ліпшої лікувальної установи.
Буваючи у різних лікарнях, спостері­гаючи їх роботу, порівнюючи, можна було одержати значно більше, ніж в якій-пебудь одній лікувальній установі. Кожна з них мала свій особливий тон, що обумовлював­ся специфікою установи, керівництвом і культурою персоналу. Поруч з досягненням медичної науки і культури майже в кожній клінічній лікарні мають місце прикрі не­доліки, до яких звикають, перестають їх помічати, але які кидаються у вічі новій людині.
Живучи недалеко від Харкова, буваю­чи в ньому майже щотижня, я завжди на­магався пов'язати свою поїздку з відвіду­ванням клініки, що цікавила мене, або наукової установи. Я знав майже всіх про-
відних хірургів міста, якщо не по роботі в операційній, то познайомився з ними на засіданнях наукових конференцій.
Особливо зацікавив мене на засіданнях хірургічного товариства один молодий про­фесор
Старший асистент професора був мені добре знайомий; порадившись з ним, я вирішив провести своє наукове відряджен­ня у цього хірурга. Професор зустрів мене люб'язно, міцно потис мою руку і охоче дав згоду на проведення відрядження у його клініці.
І ось 1 червня 1923 року вранці прямо з поїзда я пішов до клініки.
З лікарсько-хірургічною   вимогливістю ставлячись до халатів, що даються відвіду­вачам, я завжди привозив з собою свій халат. Не треба було стояти за ним у чер­зі, а головне, псувати собі настрій. Як пра­вило, в клініці лише професорський халат користується заслуженою повагою. Двоборт­ний, білосніжний, ретельно випрасуваний, він подається в кабінет професора сестрою-гос-подаркою або операційною сестрою. Висить він окремо на тремпелі в просторому про­фесорському гардеробі, чекаючи господаря. Особливим   блиском   відрізняється  халат сестритосподарки, з ним інколи конкурує халат операційної сестри.
Решта халатів має часто досить-таки непрезентабельний вигляд, складені абияк, «відпочивають» вони після робочого дня в шухлядах письмових столів, у перепов­нених шафах з одежею чи на вішалках у роздягальні.
Лише в інституті Отто в Ленінграді, де прагнуть максимально захистити, відгоро­дити лікарську установу від занесення ін­фекції, відвідувачам видавалися стерильні халати.
Закінчуючи цей вимушений відступ, вва­жаю за потрібне розповісти про те, як оформляється відвідування операційної у деяких хірургічних клініках.
Кількість відвідувачів буває особливо велика в дні «цікавих» професорських опе­рацій. Правда, участь професора в операції не завжди обумовлюється складністю опе­ративного втручання, інколи це викликає­ться іншими міркуваннями, ці випадки нас мало цікавили, але операції рідкісні або технічно складні приваблювали багатьох лікарів. У такі дні передопераційна завжди була переповнена.
І ось, як я уже говорив, задовго до по­чатку операції я уже був у клініці. Мене, як і кожного хірурга, цікавив не лише процес самої операції, але й інші моменти в режи­мі хірургічного відділення, які передують операційному періоду, супроводжують його і продовжуються після нього. Лише студент­ську молодь більш за все цікавить сам про­цес операції, а на останнє, з чим вона зустрі­неться в практичній роботі, у неї не виста­чає часу.
Таке ж, дещо поверхове, ставлення до роботи хірургічного відділення інколи зу­стрічається у деяких «спритних» початкуючих лікарів, Що намагаються «набити руку на великому матеріалі».
Одягшись у власний, ретельно випрасу­ваний білосніжний халат, я спостерігав за ранковим життям відділення. З кожною хвилиною відчувалось наближення початку роботи операційної.
Метушились палатні сестри і санітарки, наводячи порядок у відділенні. З'явились гомінкі групи студентів. Нарешті, по всій клініці пронеслось попереджуюче «тесе,..», приїхав професор.
За кілька хвилин він вийшов із кабіне­ту в розстебнутому халаті і, приязно відпо­відаючи на поклони хворих і персоналу, спішно пройшов до передопераційної. Стар­ший асистент в цератному фартусі, з висо­ко засуканими рукавами, закінчував миття рук. ІІІанобливо-приязпоіо посмішкою він зустрів свого шефа і доповів, що до опера­ції все підготовлено.
Скинувши халат на руки санітарки, що вчасно і безшумно підійшла, накинувши на себе довгий, такий же, як у старшого асистента, цератний фартух і одягши з допомогою санітарки високі до колін про­сторі полотняні панчохи, що закривали не лише туфлі, але і акуратно випрасовані брюки, професор розпочав готувати руки.
Ретельно намилюючи кисті й передпліч­чя, він водночас уважно слухав доповідь студента — куратора хворої, часто ставлячи питання йому і присутнім у передоперацій­ній студентам.
Розглянувши диференційний діагноз, ознайомившись з виставленими на вікні рентгенограмами, задоволений доповіддю, професор кинув до тазу другу щітку і з ви­разом деякого самозадоволення на ретель­но поголеному обличчі, з піднятими догори руками переступив поріг операційної. Від­повів посмішкою на вітання операційної сестри, що поспішала допомогти професо­рові перед початком «священнодійства».
Урочиста тиша операційної порушува­лась лише глибокими ледве хриплячими віддихами хворої, якій давали наркоз. По­гляди всіх звернені на професора, на його випещені руки з манікюром жовтих від йоду нігтів.
—    Спить?
—    Спить,—тихо відповів наркотизатор, Легко, швидким рухом гострого скаль­пеля розтинається черевна стінка. Такими ж чіткими впевненими рухами затискую, ться пересічені судини. Спритні рухи опе­раційної сестри безшумно, швидко пере­дають до рук хірурга і асистентів компреси, тампони, потрібні інструменти. Весь процес операції нагадує беззвучний концерт добре налагодженого оркестру. Здається, що все йде так, як і повинно бути.
Великими блискучими крючками роз­ширена черевна рана. Проникливі очі і спритні руки хірурга ретельно досліджують органи черевної порожнини. Але що це? На обличчі професора раптове збентежен­ня, легкий відблиск непорозуміння. Хворий орган не виявлений. Припущена помилка.
Операція виявилась непотрібною. Також хутко, як і виймались, вкладаються органи в черевну порожнину, і_вправні руки заши­вають черевну стінку. Більш я ніколи не був у цій операційній.
На третій день свого відрядження я пішов до іншої клінічної лікарні, хірургіч­ним відділенням якої керував відомий про-фесор-хірург.
Я увійшов у операційну в той час, коли професор без халата, лише в фартусі мив
руки.
Привітавшись, я попросив дозволу бути присутнім на операції.
— Зробіть ласку,—відповів професор,— тільки у нас сьогодні нічого цікавого — паршивенький апендицитик. Хвора третій тиждень в лікарні. Було вже два присту­пи — треба оперувати.
Добре, думаю, подивитись і апендикто-мію в умілих руках. Професор, стоячи коло умивальника, розпитував про мою роботу. Розповів про порядок денний чер­гового Всесоюзного з'їзду хірургів, У про­тилежному кінці операційної, біля широко­го, майже на всю стіну вікна, на операцій­ному столі лежала з відкритим животом бліда, виснажена жінка. їй в цей час дава­ли наркоз. Слухаючи професора, я спосте­рігав за хворою. Під час глибокого подиху хворої, що уже засипала, видно було хви­леподібне тремтіння розтягнутої черевної стінки від наявності рідини в черевній по­рожнині.
«Що за дивний апендицит з наявністю вільної рідини в черевній порожнині?» — подумав я. Спитати ж професора про це в той момент вважав незручним. Нарешті, приготування закінчились. Присутні в опе­раційній лікарі наблизились до операцій­ного стола. Хірург обережно, невеликим параректальним розрізом розітнув черевну порожнину, сповнену ріідкою темною кро­в'ю...
Виявилось, що у хворої був не «парши­венький апендицит», а позаматочна вагіт­ність. Хвилинне збентеження. Мовчки за­шивається невеликий параректальний роз­різ і із нижнього серединного уже великого розрізу знову розкривається черевна по­рожнина. В ній літрів два темної крові і багато згустків. Хірург довго не міг зупи­нити кровотечу.
Операція закінчується. Професор, що весь час працював мовчки, невідомо до кого звертаючись, промовив:
— А покличте-но сюди терапевтиків,— адже ж це їх випадок,
Хвора лежала у цій же лікарні, у тера­певтичному відділенні. У мене терпець увір­вався. Діагностичні помилки і така байду­жість відповідального хірурга! Винні всі— неточна наука, малокваліфіковані помічни­ки, може бути, й самі хворі, власники потовщених або тугих брюшних стінок, які не по-книжному викладають анамнез, але тільки не всезнаючий професор. Я не стер­
пів і, незважаючи на присутність сторон­ніх невідомих мені лікарів, тут же в опе­раційній вигукнув: «А невже ж хірург не несе відповідальності за діагностику?» Ми­мохіть пригадались слова досвідченого хі­рурга нашої країни, покійного професора В. А. Оппеля, які він сказав на одному із з'їздів хірургів у Москві: «Минув час, коли хірургів запрошували терапевти і просили відрізати в'ід цього місця до цього. Хірур­ги самі повинні вирішувати питання про хірургічне втручання». Професор почер­вонів.
Хтось смикнув мене за рукав халата, лаючи зрозуміти про незручність мого вчинку. Я це відчув і сам, але був над­то обурений байдужістю і зухвалістю хі­рурга."
Зібравшись у кабінеті професора, ліка­рі довго обговорювали випадок у операцій­ній. На своє виправдання професор гово­рив про те, що хвору три тижні спостері­гали терапевти, що в історії хвороби є за­пис гінеколога, який виключає захворюван­ня жіночих статевих органів. Отже, вини хірурга немає ніякої або у всякому разі вона мінімальна.
Я розповів присутнім про умови роботи хірурга на дільниці, де він несе відпові­дальність і за діагностику, і за операцію, і за результат лікування,
В перші ж дні перебування в клініках міста я побачив діагностичні помилки, і якщо з помилками сяк так можна було ми­ритись, то з незрозумілим для*мене спо­коєм і байдужістю хірурга примиритись я аж ніяк не міг.
На другий день я пішов у іншу міську лікарню, часто бував у інституті невідклад­ної хірургії, в ортопедичному інституті, де відчувалась велика хірургічна школа і де я багато чому навчився.
Взагалі наукове відрядження дало мені багато корисного для моєї дальшої роботи,


                   ХІРУРГІЧНО-АКУШЕРСЬКИЙ КОРПУС

Розвиток у Вільшані хірургічної діяль­ності, ростучі потреби щодо збільшення місць стаціонарного лікування у лікарні — все це викликало необхідність розпочати будівництво хірургічно-акушерського кор­пусу, що відповідав би вимогам, сучасної медичної науки.
Читання лекцій у справі санітарної осві­ти, підготовка кадрів ясельних працівників і санпостівців сприяло тому, що збільшу­вався чисельно актив охорони здоров'я.
В один з липневих днів 1922 року я за­йшов до голови волвиконкому Івана Луки­ча Коваля у справі асигнування коштів із сум самообкладання на ремонт лікарні.
Під час нашої розмови біля виконкому зупинилась відкрита чотиримісна машина. До кабінету ввійшов ставний чоловік. Це був голова губвиконкому. Привітавшись з І. Л. Ковалем і зі мною, він запитав про мету мого візиту. Я розповів про стан лікарницьких будинків, про потребу капітального ремонту. Голова губвиконкому заціка­вився цим питанням і запропонував тов. Ковалю пройтись і подивитись лікарню.
Уважно оглянувши лікарню, познайомив­шись з її роботою, наміченим планом ре­монту і моєю пропозицією про потребу роз­ширення лікарні, голова губвиконкому дав вказівку видати орієнтовно п'ять мільйонів карбованців. Я не вірив своїм вухам. Я про­сив кілька тисяч — і раптом п'ять мільйо­нів карбованців.
Щоправда, в ті часи це були не дуже великі гроші, але й на них був проведений капітальний ремонт лікарні. Однак питан­ня про будівництво хірургічно-акушерсько­го корпусу було розв'язане лише в 1930 ро­ці, на сесії районної Ради була прийнята спеціальна ухвала про будівництво нового корпусу і порушено клопотання перед окрвиконкомом про асигнування ще тридцяти тисяч карбованців додатково. Асигнування збільшились, росли і наші плани.
Група робітників-поїзників виявила ба­жання допомогти в здобуванні додаткових коштів. З відповідним листом чотири ро­бітники пішли на прийом до наркома охо­рони здоров'я УРСР. Нарком люб'язно прийняв делегатів, уважно їх вислухав і тут же наклав резолюцію «Видати на будівни­цтво Вільшанської лікарні сто тисяч кар­бованців».
У нас, таким чином, в 1930 році було вже 147 тисяч карбованців!
І ось настав такий довгожданий час ви­бору місця для будівництва корпуса і планування садиби. Потрібно було розв'язати кілька питань: відвести краще місце з фа­садом на вулицю, зберегти максимум моло­дих садженців, які в погожу весну 1930 ро­ку розвивались особливо буйно. Хотілося зберегти обвитий виноградом солярій з ду­шами і сонячним майданчиком. Потрібно було, нарешті, так розпланувати будівлю, щоб забезпечити нормальний стік каналіза­ційних вод. Після докладного обговорення всі питання були розв'язані. Був запроек­тований будинок у вигляді букви «Е» дов­жиною в 48 метрів з фасадом на південь. Боковий на всю довжину корпусу широкий коридор виходив у парк на північній сторо­ні. Операційна з передопераційною розта­шувались в кінці західного крила, що та­кож виходило в парк, з вікнами на північ, захід і схід.
Пощастило уникнути помилки, коли опе­раційну розміщують на південній стороні. В такій операційній важко працювати вліт­ку. Та й в іншу пору року важко буває пра­цювати, коли ясними сонячними днями скісні проміння, глибоко сягаючи в опера­ційну, засліплюючи очі, висушують і обпа­люють тканини, що оперуються.
В перших числах червня загула вулиця навколо лікарні. Громадськість Вільшани зібралась на мітинг, присвячений закла­данню нового корпусу.
Будівництво розпочалось господарським способом, і на мої плечі лягли всі клопоти цієї складної справи.
У другій   половині 1930 року у зв'язку з утворенням Харківської приміської зони відбулась реорганізація районів, що були розташовані навколо Харкова. Населені пункти радіусом в 30 кілометрів відійшли до Харкова, увійшовши до приміської зони, а через те декілька районів, в тому числі і Вільшанський, були розформовані. Вільшанський район був розподілений на три се­ктори: східний разом з Вільшаною увійшов до приміської зони, північно-західний був приєднаний до Богодухівського району, пів­нічно-східний — до Золочівського району.
Реорганізація, звичайно, відбилась на житті всіх установ Вільшани, в тому числі і на будівництві лікарні. Харківський місь­кий відділ охорони здоров'я позитивно роз­в'язав питання про додаткові асигнування і допоміг придбати деякі нефондові мате­ріали. В той час я був обраний депутатом Харківської міської Ради депутатів трудя­щих. На одному з найближчих засідань розширеної секції охорони здоров'я я ви­ступив з повідомленням про хід будівни­цтва лікарні. Будівництво нашої лікарні було передано конторі Харсільбуду. Проте підрядчики не взяли на себе турбот про будівельні матеріали. Їх знову доводилось добувати нам самим. Цеглу робили у Віль­шані, решту матеріалів возили з Харкова. Хочеться розповісти про один епізод добу­вання будівельних матеріалів.
Іду якось Сумською вулицею з сумни­ми думками про майбутнє нашого будівни­цтва. На розі майдану Дзержинського зі мною приязно вітається худорлява скром­но одягнена літня людина.
— Петре Михайловичу! Здрастуйте! Чому це ви такий сумний? Невже не впі­знаєте?
Придивляюсь пильно, перебираю в па­м'яті знайомі обличчя, але не можу прига­дати.
— Ні,— кажу,— пробачте, не пізнаю.
— Поклад,— називає він своє прізвище.
— Невже ви той Поклад, скромний юнак, що лікувався в 10-ій палаті Гиївського госпіталю в 1915 році?
— Той самий,— відповідає він.
— Як же ви змінилися! Розмовляючи про минуле, ми підійшли до широкого двору ветеринарного інститу­ту. Тут були навалені цілі гори різних ма­теріалів, що залишилися після зруйнування старого будинку колишньої губернської управи. Частина цих матеріалів, що була розібрана, являла собою деяку цінність. Інженер Поклад, зупинившись і показуючи на них, сказав:
— Можливо, ви зумієте що-небудь віді­брати з цього брухту для вашої будови.
В той же день я прийшов з листом від міськздраву і одержав дозвіл на відбір потрібного будівельного матеріалу. Цілу зиму коні лікарні та колгоспу перевозили відібраний мною або моїм помічником по господарству повитяганий з-під снігу лом. Тут були і ще уцілілі радіатори, і каналі­заційні труби, і багато іншого.
Якщо вам коли-небудь доведеться відві­дати Вільшанську лікарню і ви будете про­ходити навколо корпуса, зверніть увагу на тротуар з кам'яних плит. Вони також були витягнені-з-під снігу і старанно укладені. Зійдіть на другий поверх лікарні і, якщо ви спостережлива людина, ви, звичайно, звер­нете увагу на мармурові сходи з фігурними ґратами і полірованими поручнями. Вони раніше були парадними сходами губерн­ської управи.
Нарешті, настав 1933 рік — рік закін­чення будівництва. Переборено останні тру­днощі — придбані матеріали для фарбу­вання. Операційна, вікна, двері, панелі, під­лога, меблі — все блищить і сяє. У високі бірюзового кольору панелі можна було ви­дивлятися, як у дзеркало. Операційна ви­блискує блідо-голубим кольором. Вся мебля пофарбована блідо-пальовою фарбою, під­лога вкрита лінолеумом, коридор і палати прикрашені матовими плафонами електрич­ного освітлення.
День відкриття лікарні перетворився на справжнє свято. Лікарі, сестри, санітарки привітно зустрічали вільшанців — хазяїв нового медичного закладу, що був побудо­ваний на їх трудові кошти, водили їх по просторих, світлих палатах, кабінетах. Віль­шанці приймали свою лікарню.
..

                                                    ПАРК ВІЛЬШАНСЬКОЇ ЛІКАРНІ

У квітні 1923 року під час амбулаторного прийому до мене в кабінет завітав голова райвиконкому з невідомим громадянином.
— Знайомтесь,— сказав він,— наш шеф із ХПЗ. Як живете? Як готуєтесь до Пер­шого травня?
— Як бачите, наводимо порядок і чис­тоту в лікарні й у садибі. Ось тільки ли­хо — надходить літо, всі йому радіють, а нам воно приносить чимало прикростей.
— Чому? — здивувався голова райви­конкому.
— Та як же ж, уже третій рік наша сек­ція охорони здоров'я виносить рішення про те, щоб перевести ярмарок з майдану, де стоїть лікарня, на вигін. Уже й сільрада два рази ухвалювала це зробити, але, на жаль, все залишається по-старому. Ярма­рок збирається біля лікарні, забруднюючи майдан. Добре було б 1 Травня організу­вати свято деревонасадження і тим самим позбавити лікарню від ярмарку і створити зелений куточок у бідній на рослинність Вільшані.
Того ж дня на засіданні першотравневої комісії я подав цю пропозицію. Виріше­но було силами колгоспів перевезти паркан колишньої поміщицької садиби із сусідньо­го села Протопопівки.
Школярі взялись викопати ямки. При­ставити саджанці з лісу зобов'язались ком­сомольці. Роботу в справі загального пла­нування і розбивки парку було покладено на комісію в складі агронома П. Г. Постоєва, мене, представників від учителів і ком­сомольської організації.
Першого травня о 6 годині ранку була розпочата розбивка парку. Колектив ме­дичних працівників з великим піднесенням взявся до роботи.
Спускаючись з гори, під'їжджали одна за одною колгоспні підводи з готовими ланками паркана. Бригада теслярів, обе­режно знявши їх з возів, швидко огороджу­вала майбутній парк. Нарешті, прибули з лісу великі купи саджанців найрізноманіт­ніших порід. Яких тільки лісних мешканців не привезли старанні комсомольці! Були тут і ніжні липки, що мали прикрасити цен­тральну алею, і широколисті клени, і струн­кі молоді ясені, і саджанці непримхливого міцного береста, чистеньких білих берізок, колючі стовбури білої акації.
Під наглядом агронома деревця обереж­но сортували, впорядковували, корені змо­чували в чанах із спеціальними розчинами.
І ось захиталися на вітрі тоненькі, ніби боязкі, стрункі деревця.
А мені вже уявлялись зелені затінені алеї майбутнього парку з солярієм, а мож­ливо, і нічним санаторієм для колгоспників і робітників-поїзників.
Щоб забезпечити кращий догляд за по­садженими деревцями, садибу розподілили на ділянки під індивідуальні городи спів­робітників лікарні, доручивши їм прополку і поливку дерев. Першого травня 1925.року довелось до­датково посадити ще чимало дерев, щоб парк був густіший.
Наш парк все більше приваблював на­селення. Але турботи про нього не припиня­лись, а, треба сказати, тільки розпочались.
Як тільки наступала рання весна, кож­ного ранку, захопивши з собою садівничий ніж, ножиці, пилку-ножівку, один або з ким-небудь я відпочивав у парку. Працюючи в цій новій «операційній», я інколи забував про час і завдавав чимало клопоту опера­ційній сестрі, яка, знаючи таку мою «хірур­гічну слабість», виходила кликати мене, чи посилала кого-небудь за мною. Я від­почивав з своїми зеленими друзями після тяжкої і стомлюючої праці в лікарні. Парк, що його так залюбки доглядали співробіт­ники лікарні, з кожним роком розростався. У затінених алеях з'явились зручні для си­діння лавки.
Яскрава зелень листя, квіткові клумби, чепурно вибілені стрункі деревця на тлі ізумрудного килима трави та посипаних піском доріжок мали святковий вигляд.
Пахощі табаку, матіоли і резеди тихого літнього вечора розпливались далеко за межі садиби. Після створення парку при лікарні одна за одною почали озеленятися вулиці, колись бідної на рослинність Вільшани.
За тимчасової окупації німецькі фаши­сти знищили східну половину парку і соля­рій. Дещо збереглась західна частина. Уцілів і єдиний, посаджений моїми руками колись сучкуватий дубочок, що терпеливо переносив не одну мою «ортопедо-косметичну операцію».

                                         ВІРНІ ПОМІЧНИКИ

Мої спогади про створення Вільшанської лікарні були б неповними, якби я не розповів про своїх товаришів, з якими ми будували лікарню і лікували хворих.
Спочатку я був у Вільшані єдиним лікарем. Амбулаторія і лікарня містилися в одному будинку. З восьмої години ранку провадився амбулаторний прийом, а потім обхід хворих лікарні і відвідування вдома. На день доводилось бувати у десяти — оди­надцяти хворих, що жили інколи за 10—15 кілометрів від Вільшани. Лише повторний огляд інколи доручався фельдшерові.
Потрібен був надійний помічник, і його надіслали. Одного разу осіннім холодним вечором, коли я з допомогою табуретки стягав брудні чоботи, задзвонив телефон. Мене повідомили про приїзд нового лікаря. Не встиг я зняти і другого чобота, як з'яви­лась вона сама. У пальті з перешитої шине­лі, в туфельках — такою побачив я в той вечір свою майбутню вірну помічницю.
Відігріли ми її, напоїли чаєм... Багато цікавого про себе вона розповіла нам у той вечір.
Ганна Родіонівна Шупенко була родом з села Симонівки, Вовчанського повіту. Батько її був відомим там багатієм. Під впливом брата комуніста Ганна пішла про­ти батьків і в 1914 році, закінчивши гім­назію, вступила на Вищі жіночі медичні курси, які потім були об'єднані з медичним інститутом. Нещастя в родині любимого брата примусило її залишити п'ятий курс і виїхати в село. У брата від запалення ле­генів протягом двох днів померла жінка, залишивши двох маленьких дітей.
Три роки Ганна віддала малятам, замі­нюючи їм матір. В 1921 році була оголоше­на мобілізація до медичного інституту всіх, хто раніше вчився у медичних учбових установах. В 1922 році, після закінчення інституту вона була призначена до Вільшанської лікарні. Її брат, в той час відомий радянський працівник у Харкові, запропо­нував їй влаштуватись у місті. Однак вона відмовилась, вирішивши цілком віддатися благородній справі сільського лікаря.
— Але в мене немає досвіду,— бідка­лась Ганна Родіонівна.
— Досвід — справа наживна, — підба­дьорювали ми з дружиною нашу молоду співробітницю.
Через тісноту ми приймали хворих в од­ному кабінеті. Ганна Родіонівна була ди­тячим лікарем. Пригадую, як вона переля­калась і розгубилась, побачивши спину свого пацієнта, що була подряпана до крові.
— Короста, мазь така-то,— з байдужим виглядом підказав я їй латинською мовою.
Як вдячно глянула вона на мене і як наполегливо потім виводила це захворювання у дитини! Ганна Родіонівна асистувала мені на операціях. Раз довелось їй само­стійно робити вискоблювання. Бачачи, що вона не вміє навіть взятись за інстру­мент,— адже ж колись доведеться почина­ти,— я своєю рукою тримав її руку і під­бадьорююче промовляв, що все гаразд. Так поволі мені вдалось підготувати Ганну Родіонівну до нелегкої праці сільського ліка­ря і до громадської діяльності. Її участь у громадському житті розпочалась з того, що вона «відвоювала» у сільради будинок для дитячої консультації, а потім ще один для амбулаторії. Наші медичні установи розширились і виросли. Ганна Родіонівна брала постійну участь у поліпшенні їх ро­боти. Ми читали лекції про боротьбу з тифами, з віспою і т. ін. Лекції супроводжу­вались демонстраціями діапозитивів з до­помогою проекційного ліхтаря. Часто після лекцій ми організовували читання творів Гоголя або Пушкіна.
Ганна Родіонівна дуже тепло ставилась до своїх односельчанок. У 20-х роках в селі нерідким явищем були «підпільні» аборти з важкими наслідками. Ганна Родіонівна з притаманною їй енергією роз'яснювала жін­кам шкоду від цієї операції і домагалась значних відчутних успіхів у цій нелегкій справі.
Коли у Вільшані почали створювати яслі, Ганна Родіонівна залучила до цієї справи всіх наших медичних робітників. За кожним із нас був закріплений колгосп або група колгоспів, і ми зобов'язані були стежити за станом ясел, допомагати догляда­ти дітей.
На цей час виріс наш колектив. Тепер у нас були вже і хірург, і терапевт, і фтизіатр, і педіатр.
Ганна Родіонівна — постійний депутат селищної і районної Рад — користується ве­ликою повагою населення. Їй присвоєне почесне звання заслуженого лікаря УРСР.
З фельдшерицею-акушеркою Марією Савівною Спиридоновою я зустрівся на зорі своєї лікарської діяльності в Гиївському госпіталі Харківського повіту, куди вона приїхала на початку першої світової війни з Владивостока, Марія Савівна на той час уже мала досвід догляду за пораненими, оскільки на Далекому Сході вона працю­вала в період російсько-японської війни.
Як доглядати хворих і поранених, учи­лись у Марії Савівни не лише медичні сес­три й молодший лікарський персонал. Вона була прикладом для багатьох лікарів, зо­крема і для. мене.
У 1918 році Марія Савівна перейшла на роботу до Вільшанської лікарні. Тут в 1952 році вона закінчила свій життєвий шлях.
Не маючи своєї родини, Марія Савівна все тепло і материнську ніжність віддавала хворим. Кваліфікована акушерка була хо­рошою порадницею матері-породіллі і по­витухою новонародженому. Спокійна, з приємною посмішкою, вона одним своїм ви­глядом   пом'якшувала   сувору   лікарняну обстановку. Не один десяток медичних пра­цівників виховала Марія Савівна, не одну сотню хворих повернула до життя.
Будучи досвідченим культурним медич­ним працівником, вона приділяла увагу всім елементам складного механізму ліку­вальної установи від операційної до сані­тарного блоку. За 27 років сумісної праці я ніколи не чув, щоб Марія Савівна підви­щила голос не лише на рівних собі, а й під­леглих. Вона вміла так ставитися до лю­дини, що кожний прагнув виконати перше-ліпше її прохання. Марія Савівна була зразковим вихователем. Недаремно вона працювала десять років сільською вчитель­кою, а потім, одержавши медичну освіту, понад п'ятдесят років віддала лікуванню хворих.
Радянська влада високо оцінила бага­торічний труд М. С. Спиридонової, нагоро­дивши її орденом Трудового Червоного Прапора.
У колективі лікарні не було поганих працівників. Усі працювали з великою лю­бов'ю до людей і до своєї справи.
Ні на одну годину не зупиняється робо­та відділів лікарні, як не зупиняється люд­ське життя.
Рідкими були ночі, коли не освітлюва­лися б вікна операційної або родильного залу яскравим світлом.
Частими гостями лікарні були учені Харкова, що приїжджали для проведення консультацій, наукових конференцій і для зустрічі з колгоспниками. Не одну групу курсантів інституту удосконалення кваліфі­кації лікарів зустрічали медпрацівники в просторій операційній, у світлих і затишних палатах.
Поряд з лікуванням персонал лікарні проводив велику санітарно-профілактич­ну роботу в колгоспних яслах, у рільни­чих бригадах, брав активну участь у спра­вах колгоспів та села.
У період тимчасової фашистської окупа­ції гітлерівці заподіяли велику шкоду і Вільшанській лікарні. Вони зруйнували кілька будинків, п'яна банда в одній із па­лат хірургічного корпусу розпалила вогонь. Ризикуючи життям, співробітники врятува­ли корпус від пожежі.
Як тільки вщухли орудійні постріли над Вільшаною, в хірургічно-акушерському кор­пусі був відкритий госпіталь для поранених. Після визволення України від тимчасової німецької окупації тут був організований санаторій для кістково-туберкульозних- хво­рих.

                                                            ДОНОР

До акушерського відділу Вільшанської лікарні під'їхав віз. У велике вікно вести­бюля було видно, як дві санітарки з допо­могою чоловіка й жінки, що супроводжува­ли хвору, обережно перекладали її на но­силки. Спустившись вниз, через хвилину ми вже оглядали у прийомній кімнаті поро­діллю. Виснажена задавненими родами і трудною довгою дорогою, хвора справляла тяжке вра­ження. Землистий колір обличчя, запалі на­півзакриті очі і загострені   риси — все це свідчило про тяжку інтоксикацію.  Тонка рука, такого ж землистого   кольору, як і обличчя, що безсило звисла з носилок, бу­ла холодна. Пульс 120—140 на хвилину, ледве відчувався. Губи жінки потріскались, сухий язик був вкритий коркою. При даль­шому огляді хворої, яка майже не реагу­вала на оточуючу обстановку, стала ясна причина її тяжкого стану,— між ледве роз­веденими стегнами виднілась мертвобліда, з зігнутими в кулачок пальчиками, ручка мертвого плода.
Я пильно вдивлявся в обличчя хворої, воно здалось мені знайомим. Але де і ко­ли я її бачив, згадати не міг. Не бажаючи утруднювати її зайвими питаннями, я знай­шов її реєстраційну картку і, прочитавши, дізнався, що три роки тому вона родила в нашій Вільшанській лікарні і що мною була зроблена операція ручного відокрем­лення плаценти.
У Ріпках, де жила хвора, акушерського пункту не було, але найближчий медичний пункт з родильними ліжками був за три кілометри від цього села. Чому хвора не була раніше госпіталізована, я, здається, і не дізнався, а лише подумав, що, можливо, на неї вплинули тяжкі спогади про попе­редні роди, коли довелося руками відокрем­лювати плаценту. В ті часи цю небезпечну операцію, при якій часто бувають різні ускладнення, проводили переважно без нар­козу і, я б сказав, не завжди умілими ру­ками. Протягом всієї тридцятирічної хірур­гічно-акушерської діяльності у мене зали­шилось найбільш неприємне враження саме від цієї нескладної, але грубої за технікою маніпуляції. Можливо, цьому сприяло і те, що ми, лікарі, дуже легко дивились на цю операцію.
 Що ж потрібно було робити? Як спасти хвору? Для мене було ясно одне, що засто­сування нескладної рододозволяючої опера­ції ембріотомії  ( Ембріотомія — акушерська операція) не забезпечить успіху че­рез те, що уже розвилося тяжке і- сильне запалення слизової оболонки матки. От че­рез що я вирішив піти на рисковану опе­рацію, що ніколи раніше не застосовува­лась, а саме: вирізати вагітну матку разом з плодом. Операція тяжка взагалі, а в та­кому стані хворої особливо, здавалась мені єдиною, що могла б забезпечити успіх, коли б вдалося її провести.
Наявність у хворої дітей, а також май­же сорокарічний вік породіллі зміцнювали моє рішення. Пеніциліну в ті часи ми ще не застосовували, і надія була лише на успіш­не проведення оперативної допомоги, на запасні сили організму, пильність і обереж­ність, переливання крові, яким ми вже до­сить широко користувались. У Вільшані у нас були свої донори, крім того, близьке сусідство з Харковом давало можливість користуватися послугами Інституту перели­вання крові.
 Вирішили оперувати негайно. Передали по телефону на фабрику «Перемога», щоб надіслали чергового донора. Заготівель цитратної крові ми не робили.
Під час операції, яка пройшла дуже вдало, коли я уже вирізав матку з плодом і вкладав смужки марлі в «рятівний» там­пон Мікуліча, в операційну навшпиньках увійшла чергова сестра хірургічного відді­лення і щось пошепки сказала фельдшериці-акушерці, яка давала наркоз.
— Що за таємниці під час операції? — спитав я і попрохав припинити наркоз.
— Та я уже не даю,— відповіла Марія Савівна,— Це Ганнуся прийшла повідоми­ти, що приїхав директор фабрики «Перемо­га». Пилип Григорович і просить терміново повідомити, що він з'явився за вашим ви­кликом.
— За моїм викликом?
Я подумав, що сталося якесь непоро­зуміння. Адже Пилипа Григоровича я дав­но не бачив, і він мені непотрібний. А хоч би й був потрібний, то, звичайно, я сам би поїхав до нього на фабрику або подзвонив йому по телефону. Як тільки понесли хвору до палати, я пішов у свій кабінет, де на мене чекав товариш Кривчач.
— Здрастуйте, Петре Михайловичу! Від вас подзвонили, щоб прийшов хто-небудь із наших хлопців дати кров, а на фабриці уже нікого не було,— всі пішли допомагати колгоспові косити отаву. Думаю, якщо дзво­нять, значить потрібно, даремно турбувати не будуть. Ось я й приїхав, щоб ви взяли у мене кров.
Не пам'ятаю, що я відповів цьому шестидесятилітньому більшовикові, який, від­чувши тривогу за життя людини, поспішив на допомогу. Але згадуючи цей благород­ний вчинок, я думаю про прекрасні душев­ні риси простої радянської людини і про те, яке велике значення мають тісні зв'язки між лікарем і населенням.
...Йшли перші місяці Великої Вітчизня­ної війни. Ми копали протитанкові рови. Тисячі людей працювали на різних оборон­них спорудах і земляних роботах на підсту­пах до Харкова. Медичні працівники брали в них найактивнішу участь. На мене була покладена організація лікарської допомоги працюючим.
Одного тривожного жовтневого дня, ко­ли в небі зачастили чорні круки — «мессершмітти», я, виходячи з лікарні на дільницю оборонних робіт, зустрів на порозі червонощоку, міцного здоров'я жінку. Ніяково по­сміхаючись, вона звернулась до мене:
— Пробачте, Петре Михайловичу, що уже зранку турбую вас, я так поспішала, бо боялась, що не застану вас.
— Що з вами?— з деяким невдоволен­ням запитав я.
— Хіба ж ви мене не пізнаєте? Ви ж спасли мене торік,— промовила жінка, див­лячись на мене вдячними очима.
— Ні, не пригадую,— кажу їй..
Тоді настирлива пацієнтка нагадала мені про операцію в черевній порожнині. Тільки тепер я впізнав ту хвору із Ріпок, що була привезена до лікарні в минулому році у тяжкому стані. Переді мною стояла здорова, квітуча, життєрадісна жінка. У неї виявилась післяопераційна грижа, яку по­трібно було ліквідувати.
І дивлячись на неї, я згадав про бла­городний вчинок старої простої людини більшовика П. Г. Кривчача, що в той кри­тичний момент прийшов дати свого кров для спасіння цієї жінки.
Багато-багато залишилось у мене неза­бутніх спогадів про прекрасних людей, про їх чутливість і ту неоціненну допомогу, яку вони подавали нам, лікарям.

                                             ЛІКАР — СЛУГА НАРОДУ

Ранній червневий ранок 1953 року. Сид­жу в парку імені Т. Г. Шевченка. Милуюсь розарієм, художньо оформленими квіткови­ми клумбами. Скільки в цей квітник вкла­дено турбот, праці і гарного смаку!
Все це  розпочалося ще 12 лютого 1918 року, коли повернувшись з фронту, в солдатській сірій шинелі я підійшов до ма­ленької Вільшанської лікарні, що потонула в кучугурах снігу за високим тином. Пере­мігши тугу заржавілу пружину вхідних две­рей, які були оббиті розірваною клейонкою, звідки стирчало клоччя старої брудної пов­сті, переступаючи обледенілий поріг, я по­думав: «Тут ось доведеться розпочинати но­ве життя — зчищати стару іржу, здирати вкриту пилом повсть, що майже поперегни­вала, відновлювати господарство лікарні».
Так, уже тоді, в той далекий короткий зимовий день, коли розпочалось моє життя дільничного лікаря, з'явилось прагнення служити народу.
Працюючи в маленькій лікарні або в простій селянській хаті коло ліжка тяжко хворого, борючись з безжалісною дизенте­рією, скарлатиною, іспанським грипом, чор­ною віспою, коростою, темним знахарюван­ням, медичні працівники вкладали всю ду­шу в улюблену справу.
Відданий своєму обов'язку, колектив ме­дичних працівників Вільшанської лікарні допомагав захисникам Батьківщини у їх тяжкому бойовому житті, завзято боровся із постійними супутниками народного ли­ха — хворобами.
Розгромивши інтервентів і закінчивши громадянську війну, країна взялась до лі­кування тяжких ран, до мирної творчої праці.
Включився в цю благородну справу і зростаючий з кожним роком колектив Віль­шанської лікарні. Поширюючи поле діяль­ності, ми вже працювали і в дитячій кон­сультації, і в туберкульозному диспансері, і в кабінетах поліклініки, і в зразкових кол­госпних дитячих яслах, і у польових бригадах. Нарешті, на селі виріс прекрасний па­лац — новий хірургічно-акушерський кор­пус з залитою світом операційною, з про­сторими високими палатами, з фізіокабінетом. Кипіла робота в лабораторії, працював рентген-кабінет. Навколо зеленів молодий розкішний парк.
19 травня 1938 року до моєї квартири підійшла велика група колгоспників артілі імені Сталіна. Схвильовані, вони радо тисли мою руку, поздоровляючи з високим до­вір'ям народу. На загальних зборах колгоспники висунули мою кандидатуру до Верховної Ради УРСР.
Годині об одинадцятій ночі мене покли­кали до телефону. Другий секретар Хар­ківського обкому партії поздоровив з дові­р'ям, яке було мені виявлено громадськістю Богодухівського виборчого округу, що під­тримала мою кандидатуру.
21 травня мені довелось виступати на мітингу в колгоспі «Друга п'ятирічка». Тут не було трибуни, не було парадної урочи­стості — йшла просто задушевна тепла то­вариська бесіда. Це був вечір дружніх спогадів вдячних пацієнтів і старого діль­ничного лікаря.
Того ж дня у Богодухові відбулося роз­ширене засідання Окружної виборчої ко­місії. Надзвичайно хвилююча урочиста об­становка. Тисячі очей пильно дивляться на тебе, ніби обмацують кожну зморшку облич­чя, кожну зборку одежини. Під час розповіді моєї біографії сусід, що сидів поруч зі мною за столом, оглянув мене пильним поглядом. І ми згадали: так, це був той вершник, який заїхав у червні 1919 року до Вільшанської лікарні верхи з пораненим гранатою стег­ном. Подавши потрібну лікарську допомо­гу, я хотів відправити його далі на бричці. Але він, сердешний, так і поїхав верхи, під­тримуваний товаришами-вершниками. Це був останній поранений, що заїхав до лі­карні. Тепер він директор заводу. Пізнав­ши мене, він міцно потис мою руку.
Майже протягом місяця відбувались зу­стрічі з виборцями. Скільки пережито ра­дісних незабутніх хвилин! Майже в кожно­му селі підходили до мене який-небудь ко­лишній пацієнт або пацієнтка з теплим сер­дечним привітанням, згадуючи про опера­цію, яку я їм робив, або про перебування у Вільшанській лікарні, де я лікував їх. Багатьох я впізнавав, і мене охоплювало хороше, тепле почуття.
Найбільшою нагородою в моєму житті, а також величезною радістю було те, що народ виявив мені довір'я, вибираючи мене депутатом Верховної Ради УРСР в 1938, 1947 і 1951 роках. За 17 років своєї депу­татської діяльності я одержав від виборців тисячі листів і заяв. На жаль, у мене не збереглось довоєнне листування і справи. За післявоєнні роки я одержав 827 листів: із них 305 — від хворих з проханням допо­могти у лікуванні та придбанні путівок до санаторіїв і будинків відпочинку, 94 — про пенсії і матеріальну допомогу, 50 — про трудовлаштування, 27 — про вступ до уч­бових закладів, 101 — про допомогу в спра­ві надання квартир. 388 чоловік були у ме­не на депутатських прийомах.
Жоден лист, жодна усна скарга не зали­шились без відповіді. Моя дружина Галина Ромуальдівна, лікар-терапевт, була без­змінним і вірним моїм помічником у лікар­ні і в депутатській діяльності. З притаман­ною їй акуратністю вона вела справи, пе­реписувала листи й документи, відправля­ла пошту тощо.
Трудно переоцінити значення активної депутатської діяльності. Я не можу без хвилювання перечитувати листи своїх виборців, яким мені довелось допомогти в тому чи іншому випадку.
Наведу тут із сотень листів лише три таких людських документи.
«Здрастуйте, тов. Агєєнко!
Цього листа вам пише Рожанець Світ­лана Михайлівна, учениця 3-го класу Ве-селокутської школи, Тарутинського району, Ізмаїльської області. Ви мене відряджали на лікування до Києва на прийом до про­фесора Бабича. Я весь цей час лікувалась з 10 вересня 1950 року до 7 лютого 1951 року. Мені вилікували ніжку, за що я так вдячна вам, ви піклувались про мене, як рідний батько. Петре Михайловичу, я вас дуже прошу від мого імені винести подяку про­фесору Бабичу Борисові Карловичу, зав. відділом Цейтліній Надії Володимирівні, лікареві Ніні Олексіївні Болдиревій. Перебуваючи на лікуванні, я дуже полюбила ме­дицину і обіцяю стати гідною зміною наших дорогих трудівників медицини. Петре Ми­хайловичу! Прийміть вітання від піонерів нашого класу і побажання вам здоров'я і довгих років творчої роботи на благо нашої Батьківщини».
А ось ще один лист.
«Добрий день, шановний Петре Михайловичу! Пишу за дорученням своєї матері, яка зобов'язана вам життям. Ви спасли її в 1925 році. Я теж була постійною слухач­кою Ваших простих, чудових лекцій у Вільшанському сельбудинку і у школі. Ми час­то згадуємо Ваші лекції з чарівним ліхта­рем, згадуємо, як садили парк лікарні. Го­ловне, чому я пишу вам, це те, що хочу поздоровити Вас з великим довір'ям Ваших виборців, що висувають Вас депутатом Вер­ховної Ради. Я не живу у Вільшані уже 17 років, але з великою вдячністю згадую Вас, нашого дорогого учителя. Бажаю Вам довгої плодотворної праці і головне здоров'я. При­віт Вашій дружині Галині Ромуальдівні і синові Анатолію Петровичу. З глибокою по­шаною до Вас В. Асеева».
І ще один лист.
«Ми, інваліди Вітчизняної війни, Підгурський Іван Петрович, Субота Іван Омеля­нович, Сидоренко Федір Федорович, Твердохліб Олексій Ілліч, Твердохліб Дмитро Дмитрович і Андрієнко Василь Явтухович, читали вашу коротку біографію, з якої бачимо, що Ви, Петре Михайловичу, були учасником Вітчизняної війни і подавали велику допомогу радянським бійцям. Про­симо Вас щиро, Петре Михайловичу, від нашого колективу інвалідів Вітчизняної війни прийняти від усіх нас поздоровлення. Ми всі віддамо свої голоси за Вас».
Все своє життя я був зв'язаний із сво­їми виборцями найтіснішою міцною друж­бою. Не було жодного свята, не відбувалось жодної знаменної дати, щоб я не виїжд­жав до своїх виборців. Часто я бував у Вільшані, Богодухові, Золочеві, в Дерга­чах. У буденні дні я виїжджав до цих районів для обслідування лікарень, сана­торіїв, будинків відпочинку.
З якими тільки проханнями не зверта­лись до мене виборці та установи. Меш­канці села Сковородинівка, де я щоліта відпочивав зі своєю родиною, разом зі мною клопотались про ремонт ставків і греблі, Керівники МТС просили сказати «авторитетне, вагоме слово депутата», щоб їм відпустили пальне і цемент. У перші роки після війни доводилось допомагати школам і лікарням у придбанні скла, різ­ного устаткування тощо.
Коли я працював уже головним ліка­рем 1-ї Радянської лікарні в Харкові, весь наш колектив здійснював шефство над Богодухівським районом і над Вільшанською лікарнею. Зв'язок тримали міцний, допомо­га була велика. Навіть у роки війни не припинялась моя дружба з виборцями. У грудні 1942 року,  коли Україна  була окупована німцями, до. мене в далекий Акмолінськ надійшов пакет від Верховної Ради УРСР. Голова Президії Верховної Ради УРСР М. С. Гречуха писав мені:
«25 грудня 1942 року партійні, радян­ські і громадські організації України від­значатимуть 25-ті роковини утворення Української Радянської Соціалістичної Республіки. На фабриках, заводах, радгос­пах, колгоспах, у наукових лабораторіях, культурних закладах пліч-о-пліч з наро­дами братніх республік працюють україн­ські робітники, інженери, колгоспники, вче­ні, письменники, артисти, які своєю від­даною працею допомагають героїчній Чер­воній Армії в боротьбі за розгром ворога і звільнення Радянської України з-під гні­ту фашистських загарбників. Президія Верховної Ради УРСР доручає Вам зв'я­затись з місцевими партійними і радян­ськими організаціями, скликати евакуйо­ване до Акмолінської області українське населення і провести урочисті збори, при­свячені знаменній історичній даті».
Це була найдорожча вісточка з рідної землі, вона зміцнювала віру в те, що во­рог буде розгромлений і ми повернемося на Україну.
Евакуйовані в Акмолінську область українці зібрались 25 грудня на курорті Боровоє. Я виступив з доповіддю, яку прого­лосив рідною українською мовою, розпо­вів  про всесвітньоісторичне значення Великої Жовтневої соціалістичної революції, про становище на фронтах. Учасники зборів поклялись віддати всі сили на розгром ні­мецько-фашистських загарбників.
Протягом двацятип'ятирічної праці у Вільшанській лікарні я прагнув жити так, як належить радянському дільничному лікаре­ві, любив простих скромних людей, прислу­хався до їх порад.
Працював я не сам, а разом з колек­тивом чудових товаришів. Я не зробив нія­кого наукового винаходу. Виросла лікар­ня. Розвинулась велика справа. Але в умовах радянської дійсності це не винят­кове явище. Так живе вся наша Батьків­щина.
Правда, я і мої товариші не були медичними чиновниками. Ми жили твор­чою працею, радістю корисної діяльності. І коли мені падали слово на мітингу у Вільшані з приводу висунення моєї канди­датури в депутати Верховної Ради, я і ви­словив у своїй схвильованій промові при­близно ці думки і переживання.
Шлях дільничного лікаря усіяний роза­ми, на яких багато колючок, що боляче ранять, але запашний аромат корисної пра­ці пом'якшує біль подряпин, роблячи жит­тя радісним і щасливим.
Як лікар і як депутат я завжди відчу­вав себе слугою народу і в служінні тру­дящим бачив своє велике щастя.