Літературна сторінка. червень 2016

* * *

На широких луках доріжка вузенька.
Жайворонок тонко в тишу вплівся.
Ось уже й мантачка голосисто дзенька –
із самої смерті викрешує пісню.
Виклепана звечора, скупана в світанні,
посвистує коротко замашна коса.
І трава, хитнувшись в подиху останнім,
із коси спадає тихо, як роса.

Ну, а їй би дощику, їй би з тиждень ще оце.
Жила у мовчанці, мовчки й помира.
Найперша у світі сонцева хрещениця,
наймолодша в лузі вітрова сестра.

Не достигла? Байдуже! Бо трава не жито.
Норовиста сила у хлопця в руці.
Підтинає з розмаху літо недожите,
а слідком покоси – зелені рубці.
... Відгримлять, відкотяться крутохмарі весни,
і дихне незвіданим тиша снігова.
Аж тоді, косарю, аж тоді воскресне
незбагненним СМУТКОМ молода трава.

Віктор Тимченко


ЄДНАННЯ

Рожеве літо спеку зносить,
дозрілі скошено жита.
а ще зиму, весну та осінь
життя окрилене жада.

Вони – на врожаї пророки,
поетам – зваба до пера.
Природа у ці пори року
відроджується й завмира.

Прапрадідівські телепати
в праправнуках глядять міцну
любов до ґрунту та лопати,
аби будити цілину.

І я інтелігентську спину
гну й набуваю мозолів,
щоб біоструми безупинно
текли з коріння та землі.

І, проростаючи на волі
у цій просвітницькій порі,
я сіль збагнув людської долі
в єднанні зерен і ріллі.

Микола Чумак

* * *

Скачуть там, за вікном, молоді, а ще більше зелені.
Їм ще жити — як я вже на білому світі пробув…
В них нуртує жага при бажанні рости невтоленнім,
де немає брехні та підстав проклинати добу.
Потяг рушить ураз — і за вікнами регіт одрине,
стане мулько очам, ніби протяг торкає з дверей,
і водночас несе соло травня слабке, комарине,
і відлуння його із собою в прийдешнє бере.
Там, як я при вікні, у вагоні хтось з нинішніх юних,
і розважливо бачить, як скачуть у тихому дні,
молоді, мов трава, і від кожного стеляться луни,
й світлофор, як тепер, умикає зелені вогні.

Віктор Бойко

* * *

– Чому не спиш, рідненька? –
онучка запитала. –
Тебе, моя старенька,
гармата налякала?
– Та ні, моя дитино, –
відповіла бабуся. –
Я у чужій країні.
прокинутись боюся.
– Невже таке буває?
Ми ж вдома, не в дорозі.
Кує зозулька в гаї,
спить кицька на порозі.
– Та ніде правди діти.
Це зна людина кожна:
як розум спить, у світі
усе проспати можна.

Людмила Кийко
* * *

Війна блукає по землі,
шука поживи.
І серед жертв її – малі,
та хворі, й сиві.
А що зустріне на путі, –
руйнує вдало.
Хто гляне в очі їй пусті, –
не здасться мало!
Зриває вітром пелюстки,
і котить, горне…
Жінки пов’язують хустки
не білі… Чорні…

Діна Мамедова


* * *

Там, де Дике Поле степовим фронтиром
пролягло у простір і у глиб віків,
хвацьким дзвоном шабель і копит пунктиром
зазвучала пісня славних козаків.

Попід Січ-горою тиха Лопань в’ється,
вартові в дозорі вдень і уночі,
А козацьке серце неспокійно б’ється.
І кричать з болота сиві деркачі.

Віталій Гапоненко

* * *

Толковать согласились когда-то мы лишь о хорошем.
Наконец, созвонились – весна на дворе как-никак.
А на ней раззелёное платьице в жёлтый горошек.
А на мне… Впрочем, в это не стоит, родная, вникать.

Одуванчиков море! Из них мы мудрили варенье.
Сахар вместо зарплаты мешками давали тогда…
На сегодняшний день это ведь о хорошем скорее.
А кому расскажи – немудрёно сгореть со стыда.

Одуванчиков уйма! Плетутся, плетутся веночки.
Голь на выдумки, не понаслышке мы знаем, хитра.
Одуванчиков тьма. И светлее от них станут ночки.
Всё прекрасно, сестра! Всё прекрасно, прекрасно, сестра!

Татьяна Очеретянова


* * *

Споглядаю зі здивуванням,
як невтомно моляться люди:
то поклони й тяжкі зітхання,
то гаряче биття у груди...

Хто так молиться, той щасливий:
серед сліз, і благань, і зрушень
він виносить з вогню дитину –
свою власну зболілу душу.

Олена Голуб

* * *

За окном двадцать первый век…
Далеко шагнул человек:
он подняться смог к небесам
и прибрал глубины к рукам.
Стал хозяином, стал царём,
в руки взял и огонь, и гром,
распростёр на всё свою власть,
позабыв, что может упасть.

Предъявляя на всё права,
не стыдясь, ломает дрова,
приобрёл звериный оскал,
душу выплеснул, как бокал,
в ранг возвёл продажность и месть,
за наживой утратил честь –
потерял себя человек.
За окном двадцать первый век…

Сергей Стеценко

* * *

І ніжність моя до тебе – це крапля дощу,
що впаде у сухий пісок. І десь глибоко перестане бути.

* * *

Джмелі джмелять про їх джмелеву долю.
Джмелі джмелять у неба на чолі.
А вечір – ніби час для рок-н-ролю.
Джмелеве соло на ріллі.

Анна Дадика

* * *

Смертей на белом свете много очень –
боимся рака, стресса и чумы,
попасть больным в объятья чёрной ночи,
сражённым злой косой царицы тьмы.

Но страшно умереть не от болезни,
не от глубокой раны пулевой,
страшнее быть при жизни бесполезным,
со скуки вечный обрести покой.

Окончить жизнь в квартире одинокой,
замучив душу сероватым днем...
Но, чтобы мир не сделать однобоким,
на ключ не стоит закрываться в нём.

Ещё не поздно начинать сначала,
хоть с поезда уже нам не сойти,
ещё не поздно выпить чашку чая,
и спрыгнуть в пустоту на полпути.

Нам до сих пор на небе светят звёзды,
ещё не поздно выбраться с мели,
Бесспорно, все пока ещё не поздно.
Хотя, скорей, ещё не рано ли?

Всеволод Летаргиев

* * *

Минають дні, минають ночі…
Т. Г. Шевченко

Вже все роблю я неохоче,
аби ці дні, аби ці ночі

перетворилися на літо.
А літо пахне теплим житом.

Пасе це жито пастушок,
ще й кличе вівці на лужок.

Надвечір сурми вже заграють.
І ясна зіронька моргає.

Сія малесенька краплина,
що світить шлях нам у долину,

а понад нею – небокрай,
це є небесний диво-рай.

Еліна Соловйова, Деркачівський ліцей № 2

* * *

Краплиночка роси
виблискує на сонці.
В ній бачу світ весни
й себе, як у віконці.

Росинка на листочку.
Листочок на долоньці.

* * *

Пливе собі човен по небесній воді,
пропливаючи повз усі наші дні,
натикаючись на мрії щирі на дні,
надихаючи на пісні із видінь…

Ангеліна Самойлова, Козачолопанська СШ

СТАНСИ

Цілющу воду з джерела
навколішках я п’ю.
А чи щасливо я жила?
Хто долю зна мою?

Затарабанить дощ в шибки –
я відчиню вікно.
Ускочить спогадом щемким,
що сталося давно.

Злетить усмішка з уст моїх –
очима упіймай.
Пожни достиглі врожаї,
допоки не зима.

До щастя крок чи, може, два.
У бік який іти?
Веселка квіти вишива
голками із води.

Солодке марево ночей
пірнуло у пітьму.
Сльоза, що котиться з очей,
солона. А чому?

Ніна Лебеденко

* * *

Если сердце, хранитель любви,
вдруг решится творить перебои,
ты на помощь меня позови –
сердце лечится только любовью.

Я отдам ему столько тепла,
сколько даже тебе и не снилось.
Знай, любовь настоящей была,
чтобы сердце твоё вечно билось.

Пусть цветёт вешний сад круглый год,
от любви он моей не увянет.
Твоё сердце спасу от забот,
залечу его старые раны.

Залечу я бальзамом любви,
поцелуями боль успокою.
Не забудь и меня позови –
сердце лечится только любовью.

Гаянэ Багаджиян

* * *

Дорожкой лунною чего ищу я, кроме…
И объяснить – задача нелегка.
Там где-то ветер мой кораблик гонит
в далёкую страну за облака.

А где они, заоблачные дали,
расскажет розовеющий рассвет,
и почему туда дороги нет –
воздушного письма не передали.

Не долететь, а может, и не надо.
Но мне никто не властен помешать.
Разбудит предрассветная прохлада.
Как парус на ветру, дрожит душа.

И всё-таки минута мне дана
забвенья, что скрывает тишина.

Светлана Снегина

* * *

Не питай у мене, не питай,
скільки я зустріла зим і весен.
У моїй душі завжди розмай,
хоч чатує осінь вже на веслах...

Не шукай мене серед подій,
не питай, як зветься моє літо,
бо моїй душі, ще молодій,
хочеться не раз весну зустріти!

Помовчи, нічого не питай
і послухай серця мого сповідь:
в молодій душі моїй не рай,
пристрасті озера досі повні!

Не роби для себе відкриття,
скільки я зустріла зим і весен –
не роками міряють життя –
їх кохання колиха на веслах!

Ольга Ладоня

* * *

Жили-были в доме нашем,
в разных семьях, не в одной,
Яша – сын и дочка – Маша
за родительской спиной.
Всё они баклуши били,
вытанцовывали твист.
И экзамен провалили –
он – в иняз, она – в инфиз..
Два папаши, две мамаши
совещались: как тут быть.
И решили Яшу с Машей,
поженив, остепенить.
Вместе свадьбу закатили –
ваша – Маша, Яша – наш.
Милым чадам подарили
однокомнатный «шалаш».
Не страдая от безделья,
наша Маша, Яша наш
так на шеях и сидели
у мамаш и у папаш.
День четы прилично занят:
то в кино, а то на джаз.
Яшу с Машей и не тянет
ни в инфиз и ни в иняз.
Рай не рай, а жизнь такая
Яшам-Машам по душе.
Сами «предки» потакают
тунеядцам в «шалаше».

Екатерина Кимнатна


* * *

Называю жену Томагавкой:
все повадки собаки при ней.
Звать Тамарой, но любит погавкать.
Да и бабы не видел я злей!

Пётр Головко