Спогади про 1933-й.

[......]

До 30-х років село мало 4 церкви (3 кам’яних, 1 дерев’яну), млини, вітряки, олійниці, миловарний і цегельний заводи, кредитне товариство та інші об’єкти, які свідчили про заможність Вільшан. Добре попрацювавши вдень, мої земляки вечорами збиралися на вулиці й співали чудових пісень.

Але почалися колективізація, розкуркулення, терор - і покотилося наше життя до бідності. В 1932-1933 рр. урожаї були великими, але все до останньої зернини забрали уповноважені із заготівель. Очевидно, дії були цілеспрямованими, адже не залишали зерна, муки, квасолі, картоплі - нічого.

Наша сім’я складалася з 6 чоловік - батька (інваліда імперіалістичної війни), матері й 4 дітей. У нас була корова, свині, кури, качки, присадибна ділянка. Як влада все у нас відібрала, то батько, що мав спеціальність тесляра, влаштувався працювати в Харкові - теслярував у інституті громадського харчування. Старший брат, що мав 16 років, працював у колгоспі. Менші від мене брат і сестра - були вдома, а я з другом періодично їздили до Харкова і привозили від наших батьків додому їжу.

Пам’ятаю, що хліб продавали у дерев’яних кіосках і магазинах. Черги до них стояли неймовірні - ставали з вечора, записуючись у спеціальні списки. Нам із другом іноді щастило записатися разів три (щоразу під іншими прізвищами). Черга починалася метрів за 60-70 від хлібного кіоска, номер її писали на руці чорнильним олівцем. До кіоска нас водили 2-3 міліціонери групами по десять чоловік. Ті магазини, в яких ми скуповувалися, знаходилися на вулицях Червонопрапорній та Каплунівській. В одні руки давали півбуханки. Хліб завжди був глевким, мав сіро-блакитний колір, від натиску з нього виступала якась водяниста рідина. Зазначена порція хліба коштувала 2 руб. 50 коп.

Ми швидко відносили хліб до батька на роботу (це було поруч), перевдягалися в іншу одежу і знову бігли в чергу. Таким чином, зібравши по 2-3 пайки хліба, нічним поїздом із станцій Залютино чи Новожаново ми їхали в село. Вдень їхати було небезпечно, адже старші хлопці відбирали хліб. Їздили ми з другом на даху вагона, для самооборони озброювалися металевими прутами. Сходили на станціях Пересічна чи «224 км», які знаходилися від села на віддалі 3-3,5 км. Щоб не потрапити до рук грабіжників, пересувалися не дорогою, а полем.

Наступного дня поїзд відбував від ст. Пересічна о 5 год. 17 хв. Ми мали на нього встигнути, щоб знову привезти рідним рятівний хліб.

У вільний час ми з другом Ванею підробляли - продавали цукерки, які виготовляли цигани. Розраховувалися з нами цигани теж цукерками. Іноді ми їздили до Золочева по цигарки «Аначка» та «Наша марка», які в Україні не вироблялись. Продавали цигарки поштучно чи пачками, промовляючи: «Є «Аначка» - п’ятак штука, рубль - пачка».

Якось нам із другом пощастило. Мій батько передав його батькові, що працював кочегаром у приміщенні «Донвугілля», труп собаки, над якою в інституті робили досліди. Не знаючи, що за м’ясо, ми наминали його з великим апетитом.

Одного дня довелося мені добиратися до Харкова не нічним, як завжди, а денним поїздом. Мати натушкувала капусту на буряковому квасі і, склавши її до глечика, звеліла відвезти батькові. Не встиг я зайти до вагона, як на запах капусти збіглися пацани. Чоловік 5-6 оточили мене кільцем і, поки руками не повитягували всієї капусти, не випустили. Пам’ятаю, що було дуже гірко, але я все ж не заплакав.

Дуже часто доводилось бачити на вулицях покійників, яких люди за руки і ноги відтягували з дороги під паркан, а потім їх кудись відвозили. Траплялось, що перехожі від голодного виснаження непритомніли і так лежали деякий час, доки не приходили до тями і не починали рухатися далі. Ми не знали, скільки помирало людей, адже така інформація не оприлюднювалася...

Зуб Андрій Арсенійович, 1919 р.н., уродж. селища Вільшани 

Час збігає, віддаляючи від нас ті страшні події. Вже майже не лишилося живих свідків трагедії. Тим цінніші для нас, нащадків, свідчення очевидців. Ця трагедія має лишитись в пам'яті народній. Прикро, коли щорічні вшанування перетворюются на порожню формальність. Боляче буває дивитись на ставлення наших сучасників до пам'ятних знаків встановлених на честь тих подій. Стоїть у Вільшанах на цвинтарі Хрест Пам'яті, встановлений у 2005 році. Занедбаний, покинутий, заросший бур'яном, з смітником поруч. І всім байдуже до нього..... Чи може нам  байдуже до пам'яті предків, замордованих тим голодом?  Чи може ми не вільшанці, а зайди які? Де наші активісти? Де наші громадські організації? Де, з рештою, наша влада? Народ, що не пам'ятає свою історію - не має майбутнього. Хто не шанує своїх предків, не матиме шани у  нащадків.