Літературна сторінка травень 2016

Вас щиро вітає районна літературна студія «Суголосся», яка минулого року відзначила своє 55-річчя та зростила чимало відомих письменників.
Весна красна квітами, а «Суголосся» – поезіями.
Від дивовижно теплого весняного подиху цьогорічний квітень майже водночас наповнився пролісками, калюжницями, нарцисами, тюльпанами, кульбабками, конваліями та неодмінно здивував і втішив кожну небайдужу людину.
Так само і в нашій літсторінці, після плідної праці робочих засідань «Суголосся» зібралися разом різноманітні вірші авторів. І ми теж сподіваємося на приємне враження наших читачів. Бо кожна квітка і кожен вірш прекрасні та неповторні!

Тетяна Очеретянова, керівник «Суголосся»


* * *

Тарас Шевченко – наш поет.
У кожнім з віршів є сюжет.
Він хмари згадував колись,
які над світом простяглись.
Багато віршів написав
та ще й картини малював!
Люблю поета я цього!
Мабуть, наслідую його!


* * *

Прoшу, солдати, верніться живими.
Прoшу, верніться у свій рідний дім.
Ви захищаєте нашу країну 
мужністю, силою й тілом своїм.

Еліна Соловйова, учениця 5-а класу Деркачівського ліцею № 2


* * *

Україна – це наш рідний дім!
Він потрібен українцям всім!

Бо в Україні все красиве є.
І навіть білий пролісок цвіте.

Юлія Цебенко, учениця 5-а класу Деркачівського ліцею № 2


* * *

Краплиночка роси
виблискує на сонці.
В ній бачу світ весни
й себе, як у віконці.

Росинка на листочку.
Листочок на долоньці.


* * *

Пливе собі човен по небесній воді,
пропливаючи повз усі наші дні,
натикаючись на мрії щирі на дні,
надихаючи на пісні із видінь…

Ангеліна Самойлова, Козачолопанська СШ


* * *

До вівтаря прямує спраглий люд.
Затісно, бо вже кожне прагне раю.
І на подвір’ї Храму душі п’ють
єлей, що у ті душі заринає.

Величні звуки з криласу стремлять,
луною відбивають від амвона.
І на очах прочан вже мерехтять
сльозинки віри. Б’ють небесні дзвони.

Хто має хист – шепоче навздогін:
«Помилуй, Боже! Хай живе Надія!»
Співає хор. Чарує душі дзвін.
Бринить ефір. Лунає літургія.

Володимир Михайленко


* * *

Паски на Великодньому столі….
Велике, світле свято на землі!
Церковний дзвін, молитва до небес:
– Христос Воскрес!
– Воістину Воскрес!

Кульбабками розцвічена трава.
Верба гойдає віття, мов жива.
Багато див на світі і чудес:
– Христос Воскрес!
– Воістину Воскрес!

Паски бабусі дітям роздають.
А писанку малює всяк свою,
щоб сонечко, і квіти, і трава…
– Христос Воскрес!
Це істина жива.

Наталка Скребець


*  *  *

До Великoдня, як годиться,
знов білить хату молодиця.
По стінах, стелі біга щітка.
Мовчить свекруха – грізна тітка.
Синок лежить міняє боки,
невістка спину гне допоки.
Підлогу тре, вікно розкрила,
літає наче на вітрилах.
Вже встигла всіх нагодувати,
Старається, як вчила мати.
Мотається, годить невістка,
однаково – чужа то кістка.
Болять і плечі, й руки, й спина,
в куточку рюмсає дитина.
Втомилася. Он скоро ранок…
Чи стане сил домити ґанок?

Діна Мамедова


РУДИЙ

Іще змалку в Стьопка рудого
на життя загрози прямі.
Всі дівчатка липли до нього.
А чого – не знали й самі.
Вже й доросленьким привередам
подих зопалу забива.
Липнуть. Наче тарілка з медом,
а не Стьопчина голова.
І пішло гулять по народу,
на великий Степанів гнів,
ніби сам він рудий не зроду –
від помади почервонів.
Й нині кличуть Стьопка рудого.
Тільки от яка дивина:
досі липнуть жінки до нього,
а в Степана вже сивина.

Віктор Тимченко


*  *  *
 
Я — в облозі дощу, ти — в полоні буденних обставин.
Там кричать: «Не пущу!» Тут і сам не ступнеш за поріг.
То звучать голоси, вимагають од мене застави,
то жалючіш оси кожна крапля в ранковій порі.
Змовкне, знову шумить, як в лещата, узявши в обійми.
Сонце вийде на мить пересвідчитись, що ми живі.
Знаю, здалеку ти прошепочеш: «Не біймось!»
Всенькі гострі кути стеше час на моїй голові.
Із полону втекти — треба хисту, бажання й удачі.
Ув облозі щити — допомога не вельми значна.
Полонянці у путь — замикали кайдани ледачі.
Коваленки кують? Чи громи, що оточенцю знак?
Між дощинками звук то обпік, а то знов охолонув…
До простягнених рук чи босоніж, чи без підошов…
Заблукали слова, мов чужі, між облоги й полону.
Але так не бува, щоб ніхто за дощем не ішов.

Віктор Бойко
 

* * *

Спішить шовковий березень до квітня,
таке блаженство вільного чуття!
Що аж набухли на бузкових вітах
бруньки-криївки ніжного життя.

І ми вчимося знов не нудьгувати,
як в куці дні тягучої зими.
Під тином волохаті цуценята
в зубастих грищах кубляться щомить.

Усі намірились кудись спішити
і оживати серцем знов і знов.
Мій друже, глянь – на белебні при житі
уже лунає зелені любов.

Зимовий вітер вже не дме із лугу
на протягах забілених пустель,
і захищає від морозу вуха
в стрімкім зеніті сонце золоте.

І ми спішімо, поки ще не пізно,
в розвинену гармонію життя
й гучну під неї заведімо пісню
весняної природи відчуття.

Микола Чумак


* * *

Як небо прояснене, проліски в лісі.
Неначе до неба, до них нам з тобою.
Ми високо в мріях лише підвелися
і крила розтерли до крові, до болю.

А проліски жваві низенькі-низенькі.
Хіба що покрову торішнього вищі.
Хтось дозволу в ліс йти питає у неньки.
І та не перечить – нема ж бо трави ще…

Лиш проліски сині, як небо, як очі,
що будуть дивитися знічено в липні.
Бо сонце промінням коли залоскоче,
тоді хто спитає? Тоді – хоч осліпни.

А поки у березня – повна обойма,
як небо, прояснених пролісків в лісі.
І щоби дістатися їх нам з тобою,
ми дозволу в неба питати звелися.

Тетяна Очеретянова


* * *

Если сердце, хранитель любви,
вдруг решится творить перебои,
ты на помощь меня позови –
сердце лечится только любовью.

Я отдам ему столько тепла,
сколько даже тебе и не снилось.
Знай, любовь настоящей была,
чтобы сердце твоё вечно билось.

Пусть цветёт вешний сад круглый год,
от любви он моей не увянет.
Твоё сердце спасу от забот,
залечу его старые раны.

Залечу я бальзамом любви,
поцелуями боль успокою.
Не забудь и меня позови –
сердце лечится только любовью.

Гаянэ Багаджиян


* * *

Ти крізь віконце тихо заглядаєш
в рожеву глибину розквітлих вишень?
Ти тішишся оцим чудовим раєм
й шепочеш радо: «Дякую, Всевишній!»?

Тоді відкинь печаль, недобрі миті.
Нехай заступить смуток мир і втіха –
здолав ти гіркоту усього світу
оцим високим щастям серед лиха.

Олена Голуб


* * *

Гострими стрілами
в серце поцілила
веснонька. Квітнуть сади.
Скрізь заметілями
білими, білими
грає вітрець молодий.

Крутиться віхола
радістю, втіхою.
Я в пелюстковім раю.
В травнем стурбованій
сонячній повені
душу лікую свою.

Ніна Лебеденко


* * *

За окном двадцать первый век…
Далеко шагнул человек:
он подняться смог к небесам
и прибрал глубины к рукам.
Стал хозяином, стал царём,
в руки взял и огонь, и гром,
распростёр на всё свою власть,
позабыв, что может упасть.

Предъявляя на все права,
не стыдясь, ломает дрова,
приобрёл звериный оскал,
душу выплеснул, как бокал,
в ранг возвёл продажность и месть,
за наживой утратил честь –
потерял себя человек.
За окном двадцать первый век…

Сергей Стеценко


* * *

Травневий дощ о п’ятій ранку
знічев’я стукає в вікно,
співає ніжну колисанку,
що вже забулася давно.

Вмиває сонні трави, квіти.
У закутку десь щастя спить.
А я не можу зрозуміти:
будить його чи не будить?

Травневий дощ о п’ятій ранку –
краплина впала на плече.
А я боюсь, що на світанку
проснеться щастя і втече.

Людмила Кийко


* * *

Дорожкой лунною чего ищу я, кроме…
И объяснить – задача нелегка.
Там где-то ветер мой кораблик гонит
в далёкую страну за облака.

А где они, заоблачные дали,
расскажет розовеющий рассвет,
и почему туда дороги нет –
воздушного письма не передали.

Не долететь, а может, и не надо.
Но мне никто не властен помешать.
Разбудит предрассветная прохлада.
Как парус на ветру, дрожит душа.

И всё-таки минута мне дана
забвенья, что скрывает тишина.

Светлана Снегина


* * *

Не питай у мене, не питай, 
скільки я зустріла зим і весен. 
У моїй душі завжди розмай, 
хоч чатує осінь вже на веслах... 

Не шукай мене серед подій, 
не питай, як зветься моє літо, 
бо моїй душі, ще молодій, 
хочеться не раз весну зустріти! 

Помовчи, нічого не питай
і послухай серця мого сповідь:
в молодій душі моїй не рай,
пристрасті озера досі повні! 

Не роби для себе відкриття,
скільки я зустріла зим і весен – 
не роками міряють життя –
їх кохання колиха на веслах!

Ольга Ладоня


* * *

Утро. Вечер. Мне на плечи
давит груз последних дней.
Почему же наши встречи
стали ветра холодней?

Почему готовы люди
ради мира воевать?
Каждый каждого засудит,
каждый друга рад предать.

Шелест мнительных бумажек
стал дороже наших бед.
Почему же в мыслях наших
сатане угодный бред?

Мысли стали хуже, меньше,
бьются медленней сердца.
Макияж художниц-женщин
спрятал красоту лица.

Сквернословят наши речи,
мир забыл полет страстей.
Почему же наши встречи
стали ветра холодней?

Всеволод Летаргиев

* * *

Жили-были в доме нашем,
в разных семьях, не в одной,
Яша – сын и дочка – Маша
за родительской спиной.

Всё они баклуши били,
вытанцовывали твист.
И экзамен провалили –
он – в иняз, она – в инфиз..

Два папаши, две мамаши
совещались: как тут быть.
И решили Яшу с Машей,
поженив, остепенить.

Вместе свадьбу закатили –
ваша – Маша, Яша – наш.
Милым чадам подарили
однокомнатный «шалаш».

Не страдая от безделья,
наша Маша, Яша наш
так на шеях и сидели
у мамаш и у папаш.

День четы прилично занят:
то в кино, а то на джаз.
Яшу с Машей и не тянет
ни в инфиз и ни в иняз.

Рай не рай, а жизнь такая
Яшам-Машам по душе.
Сами «предки» потакают
тунеядцам в «шалаше».

Екатерина Кимнатна


* * *

Называю жену Томагавкой:
все повадки собаки при ней.
Звать Тамарой, но любит погавкать.
Да и бабы не видел я злей!

Пётр Головко