В. Маслійчук. Тієї неминулої війни.......

21 червня 2013 - Stanley

Я певно знаю, мусив би їх ненавидіти. У садибі, де жила моя прабаба із трьома онуками (моєю мамою, тіткою й дядьком) мешкав у «третій хаті» німецький «доктор». Він якось примусив прабабусю прати. Йому не сподобалося випране й він силою пхнув копняка бабі, що аж та підстрибнула на поріг, й звів на неї пістолет. «А стріляй же, бий тебе лиха година» -  сказала прабабуся, неписьменна cелянка та той передумав. Була осінь й твань, коли у Вільшану увійшли німці, 20 жовтня 1941 р. Спогади мами куці. Ось у цей день величезний, для неї п’ятилітньої, німецький солдат перескакує через тин. Німці перділи як їли й клали ноги на стіл. Тут знову бездонний фольклорний запас моєї прабаби: «Пусти свиню за стіл, то вона й ноги на стіл...». А ще їм запам’яталися великі німецькі коні. «Здорова як німецька коняка» стало черговою крилатою ідіомою, яку і я не уникаю в просторіччі.

Усе було надто складно. Моя бабуся померла голодного 1943 р. ховала її пряма рідня, у чоловікової не було снаги. Цвинтар залишився основним місцем пам’яті, там, де поховані всі праведні й грішні, а у братських могилах лежать звезені підводою померлі під час голоду 1947 р., й серед них мій прадід Дмитро, голоду пов’язаного так чи так з війною й черговою експлуатацією чужої своєї держави. Мій дід теж по матусі попав у полон у перші ж бої після мобілізації 1941 р. Втік й вирушив через Вільшану переховувався у рідні, зарослий із бородою подався наздоганяти «наших» та далі не воював. Як «зрадника» відправили до трудармії під Челябінськ, там було чимало вільшанців. Повернувшись, він кинув дітей, п’яниця й гультяй, я його ніколи не бачив. Не бачив я ніколи й другого діда, татового батька з маленького села на південно-східній Волині. До 1944 р. він був біля великої родини, у нього ж було семеро дітей. Окупаційна німецька влада навіть не забрала в родини корову. Усе знову ж зробили «наші», радянські війська забрали корову й діда до війська. Необстріляного й неозброєного, вони кинули його, як і десятки таких як він «непевних» українців із західних земель, на німецькі танки. За яку сотню кілометрів від дому він загинув. Я не знав дідусів та бабусь, лише прабабусин фольклор як в’язкість вільшанських поколінь з матусиних уст, давав змогу усвідомлювати себе.  

Він був нашим сусідом й носив таке саме прізвище як і моя рідня. Це мереживо патронімії, де всі в одному кутку далекі родичі. Не називали його інакше аніж поштиво «Григорій Павлович», він міг ходити в трусах по дворі (за відсутністю парканів, то був виклик традиційній моралі), багато пив та коли співав «Тихо по морю човен пливе», то краще нього ніхто не міг те вткнути. Він був поліцаєм. Повсякчас тоді прагнув нажитися. У передміську Вільшану з якогось далекого хутора приїхали на конику селянська родина на «обмінку». Коник приглянувся поліцаєві й він відвів на ночівлю тих селян до своїх сусідів, наказавши господареві, щоб удосвіта не відпускав ночувальників. Та сусід, побудована ним під час НЕПу цегляна хата й зараз перед моїм вікном, щойно засіріло випровадив хутко постояльців з хати, аби вранці у тих не забрали коня. А Григорій Павлович відсидів, пив, ходив у трусах по дворі й співав про те «як ми любились і розійшлися». Рефлексії про невідомого мені сусіда, він помер задовго до мого народження.

«Німці» й «наші» під час навчання в радянській школі виявлялися не зовсім ворогами. Бешкетуючи, приятелі зачинили мене в шкільній комірчині, де серед мотлоху, я, вже тоді схильний до архівних евристик, відшукав фотоальбома. Гарним почерком у фотоальбомі описувалося як вільшанська родина зберегла під час окупації великий бюст Леніна. Я привласнив того альбома, бо там було щось більше, ніж про окупацію. Там писалося, що чимало «німців» допомагало вільшанським мешканцям особливо під час листування із засланими до Німеччини членами родини, ділилися продуктами... Вони із вдячністю згадували ім’я одного з окупантів –  Альфонс Бюлль. Не знаю чому воно й мені запам’яталося й досьогодні серед веремії імен, теорій і дат. Так само один із моїх друзів таємниче повідав, що радянські війська за спогадами його бабусі, увійшовши до Вільшани ґвалтували дівчат, звинувачуючи тих, що вони гуляли з німцями. А на городі, поруч з російською полушкою 1735 р. мій тато знаходив німецькі та румунські монети часів Другої світової.

Єдине, напевне – це стара груша, розщеплена снарядом, велика, я прилаштував до неї канат. І груші були з неї дуже смачні, доки батько вирішив її спиляти на підставах планів про чергові домашні новобудови. Її я пам’ятаю дуже чітко як фрагмент зі свого дитинства, коли не усвідомлюєш ще причетність до неминулих війн і завзято бавишся у «наших» і «німців». Часто граючи роль то одних, то інших. Homo ludens як доля східного українця.


Даний текст був написаний мною як частина передмови до 13(2) числа часопису «Україна модерна» (Війна переможців і переможених) 2008 р., оскільки він містив особисті моменти і був надто художнім для наукового видання, то ми із науковим редактором Андрієм Портновим його відхилили. Оскільки архів редакції того часу абсолютно віртуальний, мені стало шкода того тексту через його нематеріальність і риторичність.

Коментарі (2)
Baggins # 19 липня 2013 в 14:24 0
На исторической арене появились "изнасилованные бойцами Красной Армии ольшанские девушки"... В скором времени надо ждать поименного списка...

Вообще, ольшанских девушек времен ВОВ рано еще списывать со счетов - многие из них еще живы и в доброй памяти. И пока еще есть прекрасная возможность эту информацию проверить, чтобы предотвратить в дальнейшем ненужные споры по теме. Вообще, мной опрошено достаточно ольшанских старожилов, но о подобных фактах все они, как сговорившись, "молчат как партизаны".
Stanley # 19 липня 2013 в 18:55 0
Де з'явилась така інформація? Хто сказав що ці "ольшанскіє дєвушкі" саме з нашої Вільшани? Адже це може бути в будь яких інших Вільшанах від Підмосков'я до Чехії.
Доречі, в обласному архіві прекрасно збережені документи німецької вільшанської сільської управи. Та чи варто за них братися, враховуючи, що пам'ять про ті події ще жива і можна ненароком зачипити чиїсь інтереси?

← Назад

Яндекс.Метрика